Шістнадцять років вони не сиділи за одним столом. Тепер четверо вихідців зі Stratfor зібралися, щоб відповісти на одне питання: як світ закінчиться в найближчі десять років. Пітер Зейхан, колись їхній начальник, бачить, як розповзається торговельна система, що годує вісім мільярдів людей. Марку Папічу для сценарію потрібні ядерні боєголовки, і він знаходить їх у Росії, яка програє. Метт Герткен свою порохову бочку закладає в Азії. Ведучий Джейкоб Шапіро вважає, що помре сама національна держава. Принагідно спливає неприємне: дешеві дрони, які перекроїли війну в Україні, уже змінили і всі інші війни.
Система вже тріщить по швах
Джейкоб Шапіро: Ми тримаємося переважно геополітики, і подумали: що може бути кращим приводом зібрати команду знову, ніж поговорити про те, як світ закінчиться за найближчі десять років? Тож, агрегатори [ті, хто розтягне це на кліпи], ми не стверджуємо, що все станеться саме так. Пітере, починай.
Пітер Зейхан: Коротка версія. Я займаюся деглобалізацією і демографією. Світова торгівля в тому вигляді, який ми знаємо, – це модель безпеки, яку американці збудували для боротьби в холодній війні. Ми купили союзників, а власну економіку в цю систему не вклали, бо інакше це вже не було б хабарем. Кожен виробничий ланцюг, уся глобалізована сільгоспсистема, де добрива йдуть з одного місця, а техніка з іншого, – усе це працює завдяки американським гарантіям безпеки. А Сполучені Штати вже не здатні, ні політично, ні військово, гарантувати бодай щось.
Перший реальний тест на міцність стався, як не дивно, у Ємені. Туди підтягнули всі наші мобільні системи протиракетної оборони, і вони не змогли захистити навіть судноплавство в Червоному морі, не кажучи вже про щось справді важливе. А в останній війні з Іраном ми витратили половину нашого глобального запасу ракет-перехоплювачів. Повторити таку кампанію проти Ірану ми вже не зможемо.
Друга частина. Коли почалася глобалізація, люди пішли у виробництво та сферу послуг, бо вперше з'явилася змога спеціалізуватися. А ці робочі місця – усі в місті. Коли переїжджаєш із села в місто, дітей народжуєш менше, бо вони перестають бути економічним активом. Прокрутіть це на вісімдесят років уперед. Річ не в тому, що в нас закінчуються діти, – це сталося ще у 1980-х. Тепер у нас закінчуються п'ятдесятирічні. А якщо нема кому купувати товар, торгівлі не буде.
Тож зараз уже байдуже, куди тицьнути систему. Технології, сільське господарство, фінанси, енергетика. Вона настільки перенапружена і крихка, що будь-де запускається ланцюгова реакція. І зараз є цілком реальне занепокоєння, що ще до кінця літа світова нафтопереробка впаде нижче критичного мінімуму. Цього більш ніж достатньо, щоб усе посипалося. Можливо, чекати десять років і не доведеться.
Джейкоб Шапіро: А як це виглядатиме, коли станеться? Саме в енергетиці.
Марко Папіч: "Скажений Макс". Каністри й канібали.
Пітер Зейхан: Хотілося б, щоб усе було аж так гарно, бо це припускає, що десь іще є паливо, яке можна залити в каністру й посадити автобус на хід. Саме рідке паливо забезпечує глобальні перевезення, а здебільшого і регіональні, і місцеві теж. Забери мобільність – і торгівлі нема. Тоді навіть усередині великої країни не буде розподілу товарів.
Піки й провали різняться від країни до країни. Сполучені Штати експортують п'ять мільйонів барелів нафтопродуктів на день, тож у нас є варіанти, яких немає більше ні в кого. Але те, що ми виграємо тут, ми у багато разів більше програємо у виробництві, бо без глобальної торгівлі немає технологій, особливо високого рівня. А для багатьох країн, якщо зникає нафта, разом з нею зникає й сільське господарство. Кожна популяція на планеті існує в теперішньому вигляді завдяки індустріалізованому агровиробництву. У багатьох місцях це – нові темні віки, де скорочення населення на п'ятдесят відсотків, найімовірніше, буде ще одним з непоганих сценаріїв.
Пропозиція під попит, якого не буде
Марко Папіч: Однією з причин Другої світової війни багато в чому була Велика депресія і величезна дефляція. А ти описуєш світ, де одночасно відбуваються дві речі. Деглобалізація означає, що постачання перебудовують про всяк випадок, тож ми створюємо купу дублювань. І я думаю, що ми мчимо до 2030-х років, де на нас чекає шалена дефляція.
Пітер Зейхан: Я приймаю твою тезу про дефляцію, але водночас це доволі серйозна теза про інфляцію.
Марко Папіч: На початку – так. Зараз усі намагаються будувати заводи з виробництва напівпровідників. Це і є інфляція.
Пітер Зейхан: Тільки май на увазі: у 1920-х і 1930-х йшлося про ланцюг постачання, у якому було задіяно, може, дві країни. У виробництві найскладніших напівпровідників сьогодні бере участь шістдесят країн. Прибери одну – і все одразу розсипається. Можна отримати величезну дефляцію на окремих етапах і водночас інфляцію в готових товарах. Ми отримаємо найгірше з усіх світів.
Марко Папіч: Я веду ось до чого: усі вже знають, що ланцюги постачання вразливі, і всі кинулися це виправляти. А чого ми не бачимо, і тут ти додаєш дещо нове, – це те, що попит теж обвалиться. Тож років за п'ять-шість ми збудуємо всю цю пропозицію в очікуванні події, яка, можливо, ніколи не станеться, а попит тим часом почне провалюватися з-під неї. Забагато дефляції, забагато політичної поляризації. 2030-ті починають скидатися на 1930-ті.
Пітер Зейхан: Я б хотів, щоб усе було аж так добре. Ти також припускаєш певний рівень стабільності, який дозволить нам добудувати ці заводи. А ми зараз деіндустріалізуємося найшвидшими темпами на моїй пам'яті.
Джейкоб Шапіро: У цьому сценарії є відносні переможці й переможені?
Марко Папіч: Якщо є, то це не кінець світу. Нам потрібен кінець людства.
Пітер Зейхан: Кінець світової системи, яка зараз утримує приблизно вісім мільярдів людей. У найкращому разі ми втратимо мільярд, півтора мільярда. У найкращому разі три чверті населення планети технологічно відкотяться на крок назад, а глобалізація розпадеться на низку регіональних систем із регіональними державами, які, хочеться сподіватися, не воюватимуть одна з одною надто сильно.
Джейкоб Шапіро: Тобто твій найкращий сценарій – це Танос, який клацає пальцями.
Пітер Зейхан: У мене буває й гірше. Це мій середній сценарій.
Дрони, яких чотири місяці тому ще не існувало
Пітер Зейхан: Ви знаєте про революцію у військовій справі. У 1980-х і на початку 1990-х ми почали застосовувати цифрові технології у військовій техніці й отримали супутники, крилаті ракети, GPS. Зараз ми проходимо друге покоління цієї революції: у платформу, наразі це дрон, закладають дерево рішень і запускають його. Ти керуєш ним до певного моменту, а потім відпускаєш – і він сам рухається по маршруту, поки не знайде ціль.
У Сполучених Штатів цього немає, скажу відразу. Це розробили українці за останні кілька місяців, і технологія, потрібна для їх виробництва, переживе відкат глобалізації. У ній немає нічого, що вимагало б глобальних ланцюгів постачання. Тож ми бачимо, як військова сила демократизується саме тоді, коли зникає все, що підтримує нормальне життя. Пам'ятайте, цих дронів чотири місяці тому не існувало взагалі. Дальність у них – близько семисот миль. Тож будь-яку фізичну інфраструктуру в радіусі семисот миль від потенційного ворога можна фактично списувати з рахунків.
У нас з'явилася нова технологія, потенційно вкрай, вкрай руйнівна, і вона, найімовірніше, цього ж року позбавить Росію статусу експортера енергоносіїв. А що вона зробить з рештою фронту, коли українці переключать увагу на щось інше, одному Богу відомо. Найімовірніше, удари по американських військових об'єктах у Перській затоці, значення яких Вашингтон намагався применшити, – це саме дрони з пам'яттю. Дрон заходить у район, оглядається, ухвалює рішення один раз – і летить. Заглушити це неможливо. Єдиний вихід – фізичне перехоплення.
Марко Папіч: Фізичне перехоплення справді працює.
Пітер Зейхан: Просто потрібні ракети-перехоплювачі, а їх у нас уже немає. І щоб дрон-перехоплювач мав сенс, на кожну ціль, яку намагаєшся збити, треба запустити п'ять-шість перехоплювачів, а це дуже полегшує нападнику зосередити все на одній цілі. Українські дрони-перехоплювачі завбільшки із дорожню сумку, їхня влучність приблизно вдвічі нижча, ніж у PAC-3 із комплексу Patriot, зате дальність двадцять кілометрів, і вони повільні. Лідер у боротьбі з дронами – Україна, а Сполучені Штати не співпрацюють у розбудові цих систем. Я не кажу, що це не можна вдосконалити. Просто крива наступальних можливостей зараз набагато крутіша.
Марко Папіч: Ось що мене цікавить. Дрони не можуть окупувати територію.
Пітер Зейхан: Абсолютно не можуть. Зате вони чудово вміють вибивати з території чужі війська.
Марко Папіч: Саме так. А це означає, що не варто складати всі яйця в один кошик – авіаносці, есмінці типу "Арлі Берк", усі ці страшенно дорогі платформи, які є в Америки. Війна дешевшає. І якщо воюєш із кимось, у кого та сама технологія, утримувати землю стає вкрай важко, а це ніби заморожує світ. Лагідні успадкують землю: тепер можна оборонитися навіть від сильніших держав, а територіальні амбіції стає майже неможливо втілити.
Пітер Зейхан: Одне, що нам усе-таки на руку, – кораблі рухаються. "Шахедом" по кораблю ти ніколи не влучиш, бо в нього закладають координати цілі, а поки він долетить, корабель уже піде звідти. Під час війни з Іраном постраждали тільки ті танкери, які стояли на якорі три-чотири дні поспіль. На воді до того ж радіус виявлення майже нульовий. В українців на кордоні є акустична система, яка засікає "Шахеди" й дає десять, двадцять, шістдесят хвилин попередження, тож можна зосередити оборону саме на цьому напрямку. У морі так не вийде. Хоча в Чорному морі тепер є Sea Baby з дальністю тисяча п'ятсот кілометрів, і вони можуть патрулювати район довго. Додай до цього дрони з пам'яттю – і картина знову міняється.
Але утримувати позиції дуже важко, а зробити так, щоб їх не міг утримати ніхто інший, – дуже легко. Це і є заборона доступу. Ось чим, зрештою, є дрони.
Марко Папіч: По суті, усе починає нагадувати Чечню.
Війни точаться між двадцятьма й сорока нанометрами
Марко Папіч: Можна одне запитання? Ти казав, що в Китаю погано з напівпровідниками. Huawei вже ховали, а компанія й досі тут. Чи можуть вони бути достатньо вправними, щоб просто протриматися?
Пітер Зейхан: Ідея нарощувати чипи в стос замість того, щоб робити їх дрібнішими, цілком розумна, і китайці самотужки непогано доходять до двадцяти восьми нанометрів. Очищення матеріалів, потрібне для багатьох компонентів, вони досі освоїти не можуть, тож це не абсолютне правило. Але на цьому рівні вони справляються пристойно.
Вузьке місце – екстремальний ультрафіолет. Літографічні машини для нього робить лише компанія ASML, і більше ніхто. Будь-який чип на сім нанометрів чи менше вимагає EUV, а все, що використовує EUV, проходить щонайменше сто тисяч етапів у ланцюгу постачання, у якому задіяно чотири з половиною тисячі компаній, і кожна робить рівно один продукт для одного кінцевого замовника. Прибери кілька з них – і все зупиняється. Це стосується шістдесяти країн. Відновити такий ланцюг постачання десь у демографічно й геополітично стабільному місці – це програма на тридцять років, бо вперше на це пішло шістдесят. Простіші чипи на старішій ультрафіолетовій технології – зовсім інша історія. Їх виробляє Китай, і цей рівень доволі стійкий навіть у деглобалізованому світі, і саме на ньому працюють усі ці нові дрони з пам'яттю.
Марко Папіч: Оце найважливіше. Технологій, потрібних, щоб стати геополітично значущим гравцем, треба набагато менше, ніж здається людям. Навіть у сфері ШІ. Коли йдеться про дерева рішень, попросити ChatGPT спланувати ремонт кухні складніше, ніж навчити дрон з пам'яттю обрати ціль. Переоцінювати технології найвищого, п'ятивідсоткового рівня – помилка. Значення має середина. Адміністрація Байдена була одержима обмеженням доступу Китаю до п'ятинанометрових чипів. І хочеться сказати – та кому це важливо? Війни точаться між двадцятьма й сорока. А потім якийсь генерал із трьома зірками, який, певно, не вміє відкрити власний Outlook, каже тобі, що майбутні війни виграють п'ятинанометрові чипи. А потім з'являється Пітер Зейхан і каже: ні, майбутні війни воюватимуть списами й ось цими дронами.
Пітер Зейхан: Сполучені Штати тридцять років домінували у військовій сфері саме в тому діапазоні від тридцяти нанометрів і більших, тож ми звикли вважати це нормою. Але це вчорашня технологія, і ми завжди воювали з протилежного боку планети, тому для нас усе завжди зводилося до дальності й точності. А для людей у Східній півкулі це не так.
Хворий чоловік Євразії
Джейкоб Шапіро: Марку, як закінчиться світ?
Марко Папіч: Я не буду грати в ці темні віки. Темні віки – це навіть весело, почитайте "Декамерон". Ні, я йду до ядерної війни. Пітер тут виступає модним шеф-кухарем ф'южн-кухні, який приносить купу нових інгредієнтів. А я лишаюся при пасті з фрикадельками. І мені потрібно багато ядерних боєголовок, щоб підірвати. То як мені це отримати? Історія римується. Мені потрібна світова держава на межі розвалу, і потрібно, щоб це запустило штовханину за спадщину. Мені потрібен хворий чоловік Євразії.
Те, що спричинило Першу світову війну, визрівало вісімдесят років, і це був хворий чоловік Європи, Османська імперія, яка створила вакуум влади. Вакууми влади затягують туди інші країни. А найбільший територіальний вакуум сьогодні – це Росія.
Пітер щойно пояснив, чому вони справді програють війну в Україні. Принаймні зараз, і ситуація може змінитися. І мене вражає, що Володимир Путін зумів оголосити мобілізацію лише один раз, у 2022 році. Це була єдина спроба. Це каже все, що треба знати про соціальну стабільність і політичну підтримку режиму. Ця підтримка трималася на угоді: я завоюю половину України чи й більше, а вдома у вас нічого не зміниться. Ваше життя лишиться таким самим. Можна й далі ходити в ті самі продуктові магазини, які так полюбив Такер Карлсон.
Джейкоб Шапіро: Я ніколи не забуду, як він ходив тим магазином, тицяв пальцем на чорний хліб і казав: боже мій, це щось неймовірне. Чувак, приїжджай до мене, я тобі спечу хліб на заквасці.
Марко Папіч: Я веду до того, що все це розвалюється. Люди думають, що росіяни дуже добре воюють. Це не так. Вони дуже добре терплять біль і дуже добре захищаються, коли на них нападають. У них величезні лінії постачання.
Пітер Зейхан: Ні. У них є зима і є простір.
Марко Папіч: У наступі мені важко пригадати бодай одну епічну наступальну війну, яку виграла Росія, Радянський Союз чи Російська імперія.
Пітер Зейхан: Я не згоден з багатьма твоїми вихідними тезами, але, здається, ми приходимо до одного висновку.
Марко Папіч: Щоразу, коли Росія йшла в наступ, подивись, що було після поразки. Кримська війна – і Олександр II скасовує кріпацтво. 1905 рік, війна з Японією – і починається Дума. Потім війна за власним вибором у 1916-1917 роках, яку сприймали як імперіалістичну, і бабах – комунізм. Перемотай уперед до Афганістану – і падає Радянський Союз. Чечня – падає Єльцин. Україна – падає Путін. Після кожної провальної наступальної операції вони страждають усередині країни. Тож легка частина мого прогнозу – в Росії назріває струс. А чому це закінчується ядеркою? Бо щоб знищити світ, потрібно багато боєголовок, а в Росії їх багато.
Метт Герткен: А скільки насправді потрібно водневих бомб, щоб знищити весь світ?
Пітер Зейхан: Дай визначення "знищити".
Метт Герткен: Зробити непридатним для життя кожне місто з населенням понад два мільйони.
Пітер Зейхан: Якщо йдеться про бомби, що стирають міста, – щонайменше десять тисяч. Вибий десять точок лише в Сполучених Штатах – і нас відкине років на тридцять назад.
Метт Герткен: Щоразу, коли Стратегічне авіаційне командування прораховувало це за Ейзенхауера, Кеннеді й Джонсона, висновок був один: самі лише радіаційні катастрофи вбили б від п'ятисот до семисот мільйонів людей.
Усі навколо Росії обговорюють, як здобути бомбу
Пітер Зейхан: Дозволь додати кілька проблем до твоїх. Ядерні арсенали зазвичай розвивають ті країни, які не вірять, що зможуть перемогти в конвенційній війні. І тепер, коли Сполучені Штати хитаються в питаннях стратегічної безпеки, Фінляндія, Швеція, Німеччина, Польща і Румунія відкрито обговорюють уже не те, чи здобувати ядерний арсенал, а як саме це зробити.
Україна ніколи не зможе почуватися в безпеці, поки російські міста Бєлгород і Ростов-на-Дону лишаються фізично з'єднаними з рештою Російської Федерації. Це два транспортні вузли, на яких тримається вся військова операція. Якщо Україна таки зуміє просунутися вперед, вона тиснутиме, доки ці два міста не перестануть бути проблемою. А тоді йтиметься вже про фізичне вторгнення на територію метрополії, і для Москви це зовсім інша політична розмова.
Марко Папіч: Це один сценарій. Інший – щойно склеротична політична система почне розкладатися, довкола Росії знайдеться чимало країн, які захочуть узяти участь у її розпаді. Європейці з одного боку. Китай, Туреччина. Тож я боюся, що найбільшою геополітичною проблемою найближчих десяти років насправді стане слабкість Росії. Я навіть можу уявити світ, де ми на Заході зрештою підтримуватимемо якийсь режим у Москві, як це було з Османською імперією, – щоб вакуум заповнив хтось один, а не всі одразу.
Пітер Зейхан: Мені це здається малоймовірним, насамперед тому, що адміністрація Трампа вичистила всіх, хто здатен так мислити.
Марко Папіч: Таких людей можна замінити. Це просто ротація кадрів. І для шоку пропозиції навіть не потрібен колапс режиму в Росії. Подивись на видобуток нафти, нікелю чи будь-чого іншого в Росії у 1990-х. Росія тоді не розвалилася повністю. У неї й далі була Дума, і далі був президент, Єльцин бігав і проводив вибори. І все одно виробництво всього, що світ хоче отримувати від Росії, впало вдвічі. Абсолютно все.
Джейкоб Шапіро: Вставлю тут свій жарт для розрядки. Ці двоє його вже чули, тож Пітере, ти будеш піддослідним кроликом. Володимир Путін помирає і потрапляє в пекло, а за гарну поведінку йому дають одну ніч на волі. Йому дозволяють з'їздити в Москву і робити що заманеться. Він заходить у бар, замовляє горілку і починає розпитувати бармена. Крим і досі наш? Так, Крим наш. Донбас і досі наш? Так, Донбас наш. І нарешті він набирається сміливості. А Київ – наш? Так-так, Київ теж наш. З вас вісім євро.
Європі доведеться проковтнути прикордонні землі
Метт Герткен: У цьому жарті є важлива річ. ЄС як проєкт мусить розширюватися. Йому потрібно забирати прикордонні території, які можуть стати проблемою, і поглинати їх. Україна – приклад саме цього, і зрештою вони хотіли забрати й Білорусь, і інших. У міру того як Росія відступає, Європа й далі рухатиметься назовні, щоб забрати саме ці небезпечні території. Замість того щоб лишати нічийну землю перед слабкою Росією, яка розвалюється й огризається, краще проковтнути прикордоння і рухати європейський проєкт далі вперед.
У конвенційному сенсі промисловий потенціал Європи настільки перевищує російський, що слабшою стороною є саме Росія. Це підштовхує Росію до чогось на кшталт Московії – озброєної ядерною зброєю, але вкрай ослабленої держави, яка втрачає стратегічну глибину перед структурою, що зрештою здатна її нейтралізувати.
Пітер Зейхан: Перетравлення нестабільних територій. Скажу це не зовсім серйозно, але вже чутно, як німецькі геополітичні теоретики 1930-х кажуть, що відповідь на "російське питання" – це Lebensraum, тобто життєвий простір.
Марко Папіч: Ті, хто вже готовий сказати, що Європа стара й не агресивна, – згадайте Карла XII, Наполеона, Гітлера. Прикладів виявленої переваги більш ніж достатньо. Європа хоче вторгатися в Росію. Вона завжди пробує. Заходу довелося затягнути Польщу назад у свою орбіту приблизно у 1921 році, і конфлікт між Польщею і Радянським Союзом після Першої світової – це щось неймовірне.
Пітер Зейхан: Дозволь трохи підправити твою тезу. У теперішньому вигляді в ЄС немає майбутнього, насамперед через глобалізацію і демографію. Зараз це союз експортерів, який просто перерос модель, засновану на споживанні. Але з усім іншим, що ти сказав, я цілком згоден, а це означає лише одне: еволюція ЄС – це не фінансовий, не монетарний і не торговельно-економічний союз. Це воєнно-політичний союз, а це вже зовсім інша річ.
Метт Герткен: Це також натякає на імперіалізм у Африці на південь від Сахари.
Пітер Зейхан: Це навіть було б непогано, бо замість того, щоб Європа наживалася на розвалі Росії, вона наживатиметься на Північній Африці, і нікому до цього не буде діла.
Марко Папіч: Я веду до того, що ми, думаю, років за п'ять опинимося в світі, де стабільність Росії стане критично важливою для Заходу. А нелінійність закладена в саму природу геополітики. Ось людина, яка була бойовиком "Аль-Каїди", дає інтерв'ю Крістіан Аманпур на CNN у краватці. Якби комусь у 2002 році сказали, що колишній бойовик "Аль-Каїди" очолюватиме країну на Близькому Сході, і ми його привітаємо, – вам би відповіли: та ну, годі. Хай що прийде на зміну Путіну в Росії, це буде хаос, і саме цей хаос стане найбільшою загрозою для людства.
Після Путіна – сотня дідів і купа боєголовок
Метт Герткен: Якщо подивитися, звідки вийшов Гітлер, то, за версією Черчилля, якби в нього була ядерна зброя, він би наказав її застосувати. Тут ще й питання соціального класу. Він походив із нижчого середнього класу, а ці люди відчували, що втрачають статус. У світі, де багато представників російської еліти кажуть, що треба згорнути путінізм і співпрацювати з Європою, з'явиться агресивна фракція непримиренних, які вірили у війну і досі формально при владі.
Пітер Зейхан: Тут я з тобою не погоджуся. Путін будував нинішню еліту за двома критеріями: чи вірить він, що вони вірять у те, у що вірить він сам, і чи може він повністю керувати всім, що вони кажуть і роблять. Востаннє когось прийняли в цю еліту ще до того, як я зустрів вас двох. Наймолодшим із них зараз близько п'ятдесяти п'яти, і вони помирають просто від старості. Уся еліта – це трохи більше сотні людей.
Тож якби Путін завтра зник, вони всі гуртом убили б Ігоря Сєчіна, бо він єдиний із цієї сотні, у кого взагалі є амбіції. Потім вони почали б сваритися між собою, хто головний, і, найімовірніше, керували б країною комітетом. Це було б неефективно. Далі пішли б удари в спину, і їхнє число швидко скоротилося б. Але саме ці люди тримають усі важелі влади.
Метт Герткен: Звучить не надто стабільно.
Пітер Зейхан: Це й не стабільно. І щоб стався твій сценарій, ця група просто не здатна проводити агресивну політику. Вони можуть скопіювати Путіна один в один, але не більше. А значить, до влади прийде хтось збоку, хтось, хто дивиться на це з перспективи свого регіону і звідти розширює вплив, – і раптом ми знову в 1921 році.
Метт Герткен: Ми не знатимемо, хто це конкретно буде. Але ми знаємо одне: буде угода з Європою і Заходом, і Росія сприйматиме її як зраду, – так само як нацисти вважали Німеччину зрадженою у Версалі.
Марко Папіч: З ядерною зброєю. А отже, її застосують, але не обов'язково спершу проти України чи Британії.
Пітер Зейхан: Усередині країни. Ти ж кажеш про людей поза владною структурою, з регіональним мисленням. Я не стверджую, що вони не вдарять по комусь іншому. Але якщо згадати червоних і білих та громадянські війни в Росії, рівень жорстокості, яку вони завжди готові виявити одне до одного, завжди був вищим за той, який вони виявляли назовні. А в них є ядерна зброя.
Марко Папіч: Це вже відбувалося в 1990-х, просто у вельми цивілізованій формі. Різні частини Росії фактично не підпорядковувалися Москві. І йдеться не про Чечню чи Дагестан, а про Татарстан, Якутію, частини Росії, де живуть лише росіяни. 1990-ті не були жорстокими. Жорстокими були червоні й білі. Накладіть такий конфлікт на сьогодення – і картина стає дуже похмурою.
Метт Герткен: Якщо Росія розвалюється зсередини і застосовує ядерну зброю в громадянській війні, у що мені важко повірити, я все одно не думаю, що це приводить нас до кінця світу. Потрібно, щоб розширилася Європа, а Росію конвенційно розбила Європа, і Росія опинилась перед своїм вічним кошмаром – поглинанням Європою.
Марко Папіч: Може бути й те, і те. Мені просто потрібно, щоб ядерну зброю застосували, хлопці.
Китай, Тайвань і занепад стримування
Джейкоб Шапіро: Метте, як світ закінчиться за найближчі десять років?
Метт Герткен: Спершу скажу про лінійність. Ті з нас, хто давно варився в геополітиці, знають, що не варто потрапляти в пастку прямолінійних прогнозів. Але тут у нас горизонт у десять років, а це змушує до певної лінійності. Тому я думаю, що ви правильно вказали на Росію. Я б додав про Першу і Другу світові війни ось що: справа не лише у вакуумі влади. Це вакуум влади, який виникає одночасно з експансіоністською державою, – тоді це була Німеччина, яка намагалася об'єднатися й створити континентальну імперію. Вони хотіли скористатися вакуумом. Єдина держава, яка сьогодні може зайняти цю роль, – Китай.
Ми бачимо, що комуністичний Китай методично поглинає буферні держави одну за одною. Тибет у 2008-му, Сіньцзян у 2011-му, Гонконг у 2019-му. Іде послідовне відновлення китайської імперії, і Тайвань, вочевидь, – та частина мозаїки, якої бракує. Але я не кажу, що через Тайвань станеться світова війна. Мені здається більш імовірним, що Росія проходить через усе, про що ми говорили, а Китай намагається перетворити її на державу-сателіта і так вирішити свою проблему з ресурсами. Динаміка тут така: коли Китай захопить Тайвань, хай яким чином, Японія і Південна Корея запанікують і підуть на ядерну зброю. І тоді відроджуються всі давні ворожнечі між Китаєм і Японією.
Останній інгредієнт – занепад стримування. Ми завжди описуємо повоєнний світ як такий, де торгівля розширюється і ніхто не воює. Але також була віра, що ядерна зброя створила стратегічну стабільність, що її ніхто ніколи не застосує. А зараз ми бачимо, що країни готові воювати, зокрема проти ядерних держав, і можуть винайти технології, здатні знищити спроможність завдати удару у відповідь. Тобто ти отримуєш порохову бочку в Азії й одночасно втрачаєш стратегічне чи ядерне стримування. Для мене це і є сценарій третьої світової війни. Чи це сценарій кінця світу – не знаю. Мені й третьої світової війни вистачило б за очі.
Марко Папіч: Я радий, що ти це підняв, бо я вже боявся, що ми всі підемо кудись у нетрі й ніхто не згадає, що Китай і Сполучені Штати одне одного недолюблюють. Але цікаво, що ти вписуєш останні десять років у парадигму китайського експансіонізму. Мені важко з цим погодитися. Сіньцзян і Тибет – частина Китаю, і там придушували внутрішнє невдоволення. Навіть Гонконг. Я був там у березні – усе нормально. Я не бачу, щоб це доростало до рівня того, як Японія поступово заходила в Корею й Маньчжурію.
Метт Герткен: Я б сказав так: є парадигма Другої світової війни, де діє якийсь божевільний чи фанатик. Але парадигма Першої світової – це цілком раціональні люди, цілком раціональні країни, чиї інтереси просто стикаються між собою.
Марко Папіч: Десять років – це мало, тож я розумію твоє бажання лінійності. Але це й достатньо довго, щоб теперішній режим у Китаї еволюціонував. Може з'явитися хтось на кшталт китайської відповіді на те, що відбувається у Сполучених Штатах за президентства Трампа. Можливо, Китай уже готовий до трохи більшого націоналізму європейського штибу.
Метт Герткен: І далі буде гірше. Я думаю, у 2028 році в Тайвані зміниться керівництво, і почнуться чотирирічні переговори з Китаєм, які виглядатимуть як дуже позитивне середовище, торговельна угода. Але коли дійде до передачі сектору послуг, вони цього не зроблять, навіть Гоміньдан. Вони не дозволять Китаю керувати їхніми телекомунікаціями, банками чи технологіями. Тож до 2033 року з'ясується, що Гоміньдан не віддасть коронні клейноди. І тоді Китай може повернути в набагато агресивніший бік, бо побачить: навіть коли при владі Гоміньдан, навіть коли укладено торговельну угоду, навіть коли виконано все, що належить політично, – реального контролю над Тайванем у нього все одно немає.
Вторгнення, яке не може спрацювати
Пітер Зейхан: Почнімо з військового рівняння, бо воно найпростіше. Два місяці тому південнокорейці розробили новий дрон, який замість дешевої NAND-пам'яті використовує їхню версію DRAM, а дерево рішень у ньому налічує десять тисяч кроків. Це найближче до повністю автономної системи, що ми, мабуть, узагалі колись побачимо. І уявити, що південнокорейці й тайванці не звіряють інформацію з українцями буквально щодня, просто неможливо. Років за п'ять тайванська армія зможе легко відбити все, що на неї кине Китай, без жодної нашої допомоги.
Марко Папіч: Дозволь заперечити. Я весь час чую, що Китай на межі колапсу, а потім раптом його електромобілі всюди, і вони хороші. Ти сам раніше казав, що поріг входу для цих дронів дуже низький. Українці роблять їх у фургоні прямо біля окопу. І якщо в чомусь Китай справді сильний, то це у виробництві споживчої електроніки в масштабах. Хіба не можна просто задавити оборону кількістю?
Пітер Зейхан: Південнокорейці охоче діляться технологіями, але не найпотужнішою DRAM-пам'яттю. І пам'ятай: будь-який сценарій падіння Тайваню вимагає морського десанту, а це просто неможливо, якщо ці дрони достатньо потужні, – а вони такими стануть протягом двох років.
Марко Папіч: Але згадай, чому Сполучені Штати не висаджувалися в Японії. Та сама динаміка. Замість цього по ній вдарили ядерною зброєю.
Пітер Зейхан: І сама думка, що Китай зможе мобілізуватися так, щоб Тайвань не встиг за цей час зібрати пару десятків боєголовок, – це смішно. Єдиний спосіб для Китаю мобілізуватися – розіслати заклик усім і кожному, а це неможливо не помітити. Тайвань дізнається за кілька тижнів наперед, а їм, найімовірніше, потрібно всього чотири дні, щоб зробити боєголовку. Тож якщо Китай доведе справу до цієї межі, морський десант не просто провалиться – вони втратять Пекін, Шанхай і Гонконг.
Марко Папіч: Ризикну, хоч і знаю, що отримаю купу негативних коментарів. Зі спроможністю я згоден. Питання – у волі тайванців. Коли Китай зробить цю помилку, а я думаю, це буде стратегічна помилка, чи знайдеться свій Зеленський, який вийде на вулиці Тайбея й скаже: ми готові, підходьте? Чи це буде радше "знаєте, ми не хочемо всієї цієї смерті й руйнувань"?
Метт Герткен: Дозвольте ще раз відступити, бо нам варто скромніше оцінювати власну здатність прогнозувати. У 1910 році ти – Норман Енджелл, пишеш про те, що війни більше ніколи не буде, а потім стається Перша світова. Тобі не треба вгадувати, що вб'ють ерцгерцога. Тобі треба спостерігати за всім комплексом обставин.
Марко Папіч: Ти на сто відсотків правий, але приклад невдалий. По-перше, із сербами краще не зв'язуватися. По-друге, якби у 1878 році хтось у Європі спитав, звідки почнеться війна, йому б відповіли: з Боснії і Герцеговини. Ще з 1878 року скликали конгреси, щоб вирішити, кому дістанеться який шматок Османської імперії. Австро-Угорщина, Росія, Сербія. А потім виявилося: ой, Перша світова почалася в Сараєво, хто б міг подумати. Та всі знали. Усі знали ще за тридцять років наперед. Тож ми всі тут сидимо й намагаємося вирахувати, звідки все почнеться, а насправді це може бути найочевидніше місце. Це Тайвань.
Метт Герткен: Думаю, це справедливо. Я завжди намагаюся пояснювати людям: Тайвань – це Куба, якби армія Конфедерації перебралася на Кубу, а потім забрала собі ядерну зброю в Радянського Союзу. Це територія, яку неодмінно треба поглинути, тому конфлікт тут настільки очевидний.
Пітер Зейхан: Я ніколи не вважав, що Тайвань упаде, а тепер я ще більше впевнений, що вони можуть себе захистити. Два місяці тому я так не думав, бо технології ще не рухалися в цьому напрямку, а тепер дивлюся – і це виявляється настільки просто. Та й до цього я не думав, що війна взагалі станеться. Китай – найзалежніша від глобалізованої системи країна на планеті. Вісімдесят відсотків енергії він імпортує, і вісімдесят відсотків з цього – з Перської затоки. Вісімдесят відсотків того, що потрібно для вирощування власної їжі, теж імпортується. Вісімдесят відсотків валютних надходжень – від експорту. І в Австралії тепер достатньо наступальної вогневої потужності, щоб обірвати зв'язок Китаю зі світом. Так само в Сінгапуру, Малайзії, Індонезії, Тайваню, В'єтнаму, Японії, Сполучених Штатів, Індії, Ірану і Пакистану. Будь-який конфлікт довкола Тайваню ставить на всьому цьому крапку.
Марко Папіч: Ти перелічуєш уразливості Китаю, які радше говорять про його невпевненість.
Пітер Зейхан: Але Тайвань нічого з цього не вирішує.
Марко Папіч: Це не має значення. Так само Боснія і Герцеговина нічого не вирішувала для Австро-Угорщини. Війни завжди починалися тому, що якась нація переслідувала свою мету, а не тому, що хтось провів раціональну, всебічну оцінку.
Пітер Зейхан: Майже дев'ять років тому це входило до регулярних доповідей Сі. Він на всіх рівнях глибоко розумів, чому війна за Тайвань стала б кінцем сучасного Китаю. А вісім років тому він позбувся свого останнього радника. Тож цілком можливо, що після восьми років, протягом яких він живився лише прогірклою пропагандою, яку сам і написав, – а він уже написав понад триста тисяч сторінок цього, – він уже десять років діє в інформаційному вакуумі.
Депопуляція може виявитися найкращим, що сталося з Китаєм
Пітер Зейхан: Шанхайська академія суспільних наук зараз внутрішньо визнає, що в них не вистачає понад ста мільйонів людей віком до сорока п'яти років. Там сперечаються, чи йдеться про триста – п'ятсот мільйонів зниклих. За десять років просто не залишиться робочої сили.
Марко Папіч: І нехай. Роботи, дрони, ШІ.
Пітер Зейхан: Це працює, тільки якщо на іншому боці є споживання.
Метт Герткен: Твоя позиція в тому, що невпевненість Китаю утримає його від агресії. А я схиляюся до того, що казав Марко: саме ця невпевненість може підштовхнути їх до агресії.
Пітер Зейхан: Справедливо. І якщо вони підуть цим шляхом, нас чекає не просто стратегічна поразка, а й депопуляція, безпрецедентна в історії людства.
Марко Папіч: Не впевнений, що це так жахливо. Якщо населення скорочується, потрібно менше імпорту, тож населення насправді легше прогодувати. Подивись на Японію. Коли ти там був востаннє? Тебе там щось непокоїло? З Японією все гаразд. Депопуляція, на мою думку, є проблемою лише в неглобалізованому світі. Я взагалі думаю, що для Китаю це може стати найкращим, що з ним сталося.
Копнімо глибше. Одна з найкращих речей, які сталися із західною цивілізацією, – це "чорна смерть". Я не кажу, що мені хотілося б бачити мільйони мертвих. Але чума зробила з Європою ось що: створила вакуум влади між феодалами і кріпаками. Раптом можна було сказати – можливо, у вас немає права вирішувати, з ким мені одружуватися чи скільки дітей мені мати на своєму клапті землі, бо я, взагалі-то, потрібен, щоб вирощувати їжу для вас і ваших лицарів. Це спричинило попит на кваліфіковану працю. Так з'явився середній клас, і реальні зарплати пішли вгору.
Метт Герткен: Японія – це країна, по якій Сполучені Штати свого часу завдали ядерного удару, і вона й досі під американським парасолем безпеки. Не можна припускати, що депопуляція скрізь дає однакові наслідки.
Марко Папіч: Але ми не можемо дозволити Пітеру грати за обидві сторони аргументу одразу. Не може бути так, що дрони – це велика справа, і водночас депопуляція – проблема. Дрони ясно показують: щоб воювати, більше не потрібно мобілізувати людей. Технології, які ми зараз винаходимо, ШІ й робототехніка, дозволяють депопулюватися мирно і, якщо хочете, навіть витончено.
Пітер Зейхан: Щоб утримувати територію, людей мобілізовувати все одно доведеться.
Кінець епохи "більше" і порожня держава
Джейкоб Шапіро: Я б не тягнув це до "чорної смерті". Я б повернувся до модерну, бо модерн завжди був про "більше". Виробляти більше, для більшої кількості людей, для більшого споживання. І вперше за всю історію модерну нам треба зрозуміти, як утримати рівень життя, виробляючи менше для меншої кількості людей. Такого буквально не траплялося століттями.
Пітер Зейхан: Ніколи. Або принаймні жодного разу від 1500 року.
Джейкоб Шапіро: Тож коли я думаю про те, як світ закінчиться за десять років – і агрегатори, це не мій базовий сценарій, – я думаю про смерть національної держави. Національна держава постала зі сплаву націоналізму й індустріалізації, і вона зникне. Уже зараз периферія не схожа на національні держави. Вона схожа на ПАР, де є еліти в закритих поселеннях, уряди, які не функціонують, і фактично рабська робоча сила без жодних гарантій стабільності чи зайнятості. А ми на Заході любимо зручно імпортувати свій кобальт і вдавати, що з ядром системи все гаразд.
Замість держави, яка щось контролює, маємо порожню державу без реальної влади. А якщо влада в неї й лишається, то тільки щоб захищати олігархію чи олігополії. Еліти сидять у закритих поселеннях і суспільством уже не переймаються. Молодь не має жодної прив'язаності до держави, бо ці люди вже не працюють на заводах пліч-о-пліч з іншими, не заводять нових знайомств, не ходять у бар по пиво. Вони сидять у себе в підвалі й розмовляють з ChatGPT чи Claude. Тому в сьогоднішніх дітей немає іронії. Ми більше не можемо робити сатиру, бо наші політики й так уже за межею всього, що можна висміяти.
І ось тут я стаю моторошним, бо не думаю, що нас чекає третя світова й ядерна зброя. А що станеться, коли корональний викид маси виведе з ладу всю комунальну інфраструктуру Сполучених Штатів? А що станеться, коли прийде пандемія, а ми не зможемо організувати свій Operation Warp Speed? Пандемія нас не доб'є, якщо ми організовані: з пандемією ми впораємося. Зі зміною клімату теж. А от із державою, яка нездатна працювати, і з тим, що всім начхати, – не впораємося.
Пітер Зейхан: Візьми будь-яку економічну систему, яку ми маємо: капіталізм, соціалізм європейського штибу, командний комунізм, корпоративний фашизм. Усі вони базуються на тому, що пиріг постійно росте. Більше людей, більше взаємодії, більше торгівлі, більше технологій, більше фінансів – і знову більше людей. Цей цикл визначав останні п'ятсот років, і на те, щоб виробити ці чотири моделі, пішло двісті п'ятдесят із цих років. Цей цикл зламався. Ми більше не живемо у світі "більше". А минулого разу на те, щоб визначити, якими будуть ці чотири моделі, пішло двісті п'ятдесят років і пара світових воєн. І все це відбуватиметься одночасно з усім іншим, про що ми сьогодні говорили.
Метт Герткен: Але чому тоді ті, хто залишиться, не скористаються надлишковою продуктивністю? Якщо пропозиція робочої сили скорочується, цінність кожного працівника зростає, тож реальні зарплати мали б рости, і люди мали б споживати більше.
Пітер Зейхан: Бо ми вже пройшли цю стадію. Уся суть інформаційної революції в тому, що інформація – це вже не щось, що лежить у книзі, на флешці чи в голові однієї людини. Це живий організм, для роботи якого потрібні тисячі, якщо не десятки тисяч людей. Розірви ці зв'язки – і знання зупиняються, бо саме так вони тепер функціонують. Я щойно був у Римі, і одна з речей, які мене вразили, – коли населення скоротилося з мільйона людей, половина з яких були рабами, до п'ятдесяти тисяч, серед яких рабів уже не було, усі буквально забули, як робити бодай щось.
Марко Папіч: Але навіть якщо приріст населення зупиниться, попит не мусить обвалитися. Зараз двадцять відсотків американців споживають п'ятдесят відсотків усього.
Метт Герткен: Це заможність – якщо є перерозподіл. Якщо перерозподілу немає, це феодалізм, а у феодальному сценарії попит обвалюється, бо середній клас вихолощується і втрачає купівельну спроможність.
Пітер Зейхан: Якщо технологічно можна магічним чином прибрати потребу в робітниках на виробництві, то тим самим технологічно прибираєш і саме існування споживання. Про цю половину рівняння всі чомусь забувають.
Марко Папіч: У геополітиці немає лінійності. Усе може розвернутися назад. Дуже раджу "Прірву винахідливості" Томаса Гомер-Діксона. Ідея в тому, що світ настільки складний, що потягни за одну ниточку, як казав Пітер, і дещо з цього можна відкрутити назад. Більшість наших глядачів, навіть якщо їм сумно від стану світу, за останні двадцять років бачили тільки покращення життя.
Пітер Зейхан: А ось вам ще одна цікава деталь: другий за складністю ланцюг постачання у світі після найскладніших напівпровідників – це зелені технології. Тож готуйтеся до вугілля і дров.
У чому кожен із нас може помилятися
Марко Папіч: Моє базове бачення, на якому будується мій прогноз, – світ багатополярний. Це не означає, що всі країни однаково потужні. У нас і досі є одна наймогутніша країна у світі, Сполучені Штати, але їхня влада вже не сягає так далеко, як раніше. Щоб це бачення виявилося хибним, Китай і США мали б вирости до двополярної системи, яку більшість людей обожнюють, бо вона математично зручна й легко теоретизується, і яку обожнює американський апарат національної безпеки, бо тоді можна знову дістати старий підручник. Я вважаю це малоймовірним, здебільшого через усі проблеми Китаю, які виклав Пітер. Тож залишається варіант, що Америка знову утвердить свою першість, і тут доведеться робити ставку на технологічне домінування, що звучить як відмазка, але водночас це реальність. Тоді світ узагалі не багатополярний. Він однополярний, і тут я помиляюся.
А найменш очікувана річ, у яку я все ж вірю, – це сценарій Джейкоба. Національна держава масово розмиється – філософськи, ідеологічно, структурно. Оці ар'єргардні спроби держав заборонити дітям соцмережі – успіхів їм із цим. Усі думають, що національна держава руйнується, бо перестає існувати або через те, що стається оргія насильства. А вона може просто зникнути так само, як колись усім стало байдуже, що Священна Римська імперія проіснувала тисячу років.
Пітер Зейхан: Здебільшого моя робота полягає в тому, щоб брати те, що, на думку більшості, ніколи не станеться, просто тому, що про це ніхто навіть не замислювався, і казати – насправді це і є найімовірніший варіант. Якщо я хочу зробити картину трохи гіршою і поєднати наші прогнози, то в світовій історії немає жодного прикладу країни, яка мирно пройшла б через різку зміну економічної парадигми, за одним винятком – Південною Кореєю, та й та весь цей час жила під загрозою війни. Усі інші, хто через це проходив, стикалися або з важким внутрішнім потрясінням, часто аж до громадянської війни, або з якимось зовнішнім конфліктом. Якщо подивитися на всі великі війни останніх двохсот років, у кожній є дуже потужний економічний зріз, пов'язаний з одним із "ізмів". І якщо всі чотири "ізми", які ми зараз розуміємо, опиняться під загрозою і перестануть відповідати тому, куди ми прямуємо за кілька років, мирно пройти цей перехід просто неможливо.
Метт Герткен: Сполучені Штати досі лишаються центром глобальної системи, домінантним навіть у багатополярному світі. Якщо вони скотяться в громадянську війну, наслідки будуть колосальними для всього світу. Але я не думаю, що так станеться. Насувається зміна поколінь, символом якої стануть вибори 2028 року, коли обидва кандидати вперше будуть молодшими за бебі-бумерів. Я не думаю, що ці покоління розумніші чи кращі, просто вони молодші, тож, можливо, краще вміють розв'язувати проблеми й домовлятися. Тож я кажу людям, що в 2030-х Сполучені Штати насправді почнуть спускатися з піку крайньої поляризації. Я помилюся, якщо поляризацію натомість розірве перемога однієї з ідеологічних крайнощів, а та крайність потім заразить економічний потенціал країни. Якщо MAGA настільки закриють імміграцію, що це реально загальмує зростання, це породить нові політичні проблеми. Якщо ж прийдуть ліві, вони можуть перестаратися з перерозподілом і відбити в інвесторів бажання вкладати гроші.
Пітер Зейхан: Я даю цьому вісімдесят три цілих і шістдесят сім сотих відсотка шансів на правильність. Це вже шостий раз, коли наша політична система перетасовується. Зазвичай нова сила приходить до влади на десятиліття, і ми отримуємо щонайменше десять років більш-менш політичної стабільності. Але один-єдиний виняток – це Громадянська війна.
Джейкоб Шапіро: Тоді закрию я. Моя найтвердіша теза, яка водночас може виявитися хибною, – це припущення, що до 2030-х енергія стане дефляційною. Можливо, я недооцінюю попит з боку ШІ. Можливо, зелені технології просто не встигнуть дозріти. Можливо, у Китаї станеться аварія на малому модульному реакторі, і після цього до атомної енергетики більше ніхто не підійде. Одна з причин, чому я дивлюся на 2030-ті з більшим оптимізмом, – я думаю, що енергія стане дешевою, і між країнами почнуться перегони за те, хто зробить її найдешевшою. Дешева енергія може притупити гостроту деяких сил, про які ми сьогодні говорили.
Усі гроші проти всіх людей зі зброєю
Джейкоб Шапіро: А щодо найімовірнішого сценарію – хотілося б піти в якусь дичину типу об'єднання Кореї, але все завдання саме в тому, щоб це було правдоподібно. Тож закінчу на цьому. Я думаю, що в битві між державами та компаніями зі світу ШІ й технологій, переможе держава. Думаю, національна держава, найімовірніше, справді помре, але з її попелу постане щось нове, і, можливо, воно буде зловісним, а можливо – кращим. Держава своїх пазурів не розтисне. Мене справді лякають ідеї про те, що ШІ буде всюди, а окрема людина робитиме все зі свого підвалу. Але людей зі зброєю контролюватиме саме держава.
Метт Герткен: Тобто модель національної держави дев'ятнадцятого століття помирає, але сама держава як явище виживає.
Джейкоб Шапіро: Їй доведеться трансформуватися, щоб і далі утримувати контроль, бо старі ідеологічні ліки вже не діють. І в кожному випадку це виглядатиме по-своєму.
Пітер Зейхан: Або ми винайдемо щось нове під обставини свого часу. Демографічно ми ще ніколи не бували в такій точці. Думаю, техбро [боси великих техкомпаній], якщо дуже спростити, заявлять претензії на владу, а держава відповість контрударом. І ця боротьба рознесе дуже багато чого.
Марко Папіч: Якщо треба вибирати між державою і будь-якою новою технологією, вибирай державу. Так було завжди в історії. Були моменти, коли все висіло на волосині, але держава щоразу перемагала. Ми сприймаємо ШІ і "чудову сімку" як щось нечуване серед корпорацій, але згадайте Ост-Індську компанію чи Компанію Гудзонової затоки, які володіли землею і арміями. Вони всі зрештою підкорилися державі.
Метт Герткен: У добу революцій держава не перемогла. Американська революція, Французька революція.
Марко Папіч: Але тоді за нею не приходила ні корпорація, ні технологія. І якщо згадати фразу Кевіна Спейсі з "Карткового будинку": у вас можуть бути всі гроші, Реймонде, але в мене – всі люди зі зброєю. Ось у чому завжди була ключова різниця.
Пітер Зейхан: Ось вам щось цілком реальне. Вісімдесят відсотків усіх супутників на орбіті сьогодні належать одній компанії, підконтрольній одній людині. Ми справді думаємо, що це не стратегічне питання?
Метт Герткен: Я теж переважно на боці держави, але варто визнати – це держави, у множині, і деякі з них можуть розпастися. А от держави як організаційного принципу позбутися буде дуже важко. І, можливо, сьогоднішні картелі стануть завтрашніми державами.
Пітер Зейхан: Або інші воєнізовані формування. Як ми всі четверо вже сказали, всюди по-різному, і в Саудівській Аравії це виглядатиме зовсім не так, як у Сполучених Штатах.
Марко Папіч: Розв'язка настане неминуче. Саме про це фільм "Нафта". Нафтові барони, залізничні барони – сягай у минуле хоч як далеко. Розв'язка завжди настає. Завжди.
Пітер Зейхан: Саме тому Трампа й вивели з Білого дому першого разу. Побоювалися, що, програвши вибори, він просто не піде. Агенти Секретної служби, приставлені ловити для нього кулі, недолюблювали його настільки, що влаштували ставки на те, хто саме потягне його зі сходинок, якщо він спробує залишитися. І коли чутки про ці ставки дійшли до нього, він таки пішов.