Найбільша брехня у фільмах і книжках про війну — це опис її як цікавої або навіть такої, що викликає цікавість. Зрозуміле бажання письменників бодай якось надати смислу безглуздому, смертельному й тривалому процесу. Але все це — велика брехня.
Війна у фронтовій чи навіть тиловій повсякденності — це марна інтенсивність: яскраві спалахи, гучні звуки й різний сморід, що супроводжує безглуздість масової випадкової загибелі, масової пропаганди та масового отупіння.
Війна — це повсюдна несправедливість, різні прояви ресентименту в усьому суспільстві, а також підстави, кидки, брехня, дурість і неприховані збочення оточуючих на фронті й у тилу.
Найбільший дефіцит на війні — це не дефіцит солдатів, зброї чи грошей. Це не дефіцит любові, віри й надії. Це дефіцит цікавості.
У своєму прихованому вигляді, ретельно прикритому сильними емоційними переживаннями, війна — це нудьга, бо сама по собі вона не несе жодної цікавості.
У війні не цікаві ні руйнування, ні агресори, ні герої опору, ні жертви-обивателі.
У війнах минулого з прямою й безпосередньою участю людей значення мали герої й полководці в контексті їхніх стратегічних і красивих дій. Сучасні технологічні війни не залишають місця для цікавості ні героям, ні полководцям.
Брехня про війну також у тому, що її уникають розуміти як незмінність. Будь-які зміни у війні виявляються вимушеними, а отже, нібито на догоду ворогові. А стійкість і незламність, нав'язувані пропагандою, — це тріумф нудьги. Війна — це одноманітна нудьга буднів, нудні люди, нудне ставлення до всього, що раніше мало смисл і перспективу.
Вічна війна — це коли нудні й ті, хто не бажає змінюватися, люди помирають або деградують. Нудьга — це безвихідна екзистенція вічної війни в масовій смерті.
Війна ж — це примусовість транзистенції для екзистенції, що їй опирається, приховувана філософією, збережена як таємниця елітою й недоступна для обивателів.
Саме транзистенція у війні є цікавою, але дуже жорстокою. Якщо ти не змінився у війні, то неважливо, вижив ти чи помер.
Саме ті, хто змінився у війні, — транзистенціальні герої екзистенції. Ті, хто помер за екзистенцію, — уже не герої, колективна пам'ять їх уже не зберігає і зберігати не буде. Це прикро, але це, на жаль, правда, якої раніше, у попередніх війнах, не було.
Війну зсередини інтересів війни зрозуміти неможливо. Це суть реальності війни: інтереси війни цікаві тим, хто воює, але нецікаві не лише нащадкам, а й сучасникам, далеким від війни. Цікавість виникає лише тоді, коли вийти за межі реальності війни.
Тому далі — лише для тих, кому цікаво. А якщо комусь усе ще просто інтересно, то далі не дуже сподобається.
Війна для залучених у війну
Війна для залучених — для тих, хто воює на фронті, для військових експертів і професіоналів оборони, а також для обивателів-непацифістів, які рефлексують і долають ресентимент та маніпуляції пропаганди, що спричинили війну, — виглядає дещо інакше.
Будь-яка війна тривалістю до 5 років має динаміку з періодами трансформацій, затишшя й допустимої зміни ініціатора. При цьому вона зберігає можливість для залучених у війну бачити інтриги трансформацій, створення й застосування інновацій, двобій стратегій і рух лінії фронту.
Сучасна війна, особливо війна тривалістю понад 5 років, — не така, як менш тривалі війни і як війни минулого. У сучасній тривалій війні на фронті, завдяки появі дронів, ШІ, нейромереж тощо, настає нудьга, бо створення так званої «кіл-зони» робить абсурдними прямі бойові зіткнення: ні мобілізація, ні посилення технікою чи боєприпасами істотно лінію фронту не зрушують.
Ця нудьга не є властивістю війни взагалі. Вона є властивістю конкретного локального простору війни. Сучасна війна стає нудною не тому, що в ній зникає небезпека, а тому, що зникає стратегічна невизначеність усередині освоєного простору війни. Коли фронт стабілізується, розвідка тоталізується, а дії стають алгоритмізованими, війна перетворюється на повторення.
Тобто «туман війни» Клаузевіца як розуміння застарів. Люди вигадали безліч технологій моніторингу, які суттєво знижують можливості прихованих стратегій і прихованих дій. Це посилює нудьгу.
Багаторівневий туман війни як різна невизначеність саме й повертає інтерес у війні. Нудьга війни — ознака вичерпання даного простору війни, а не війни як такої. Сучасна війна періодично стає нудною в кожному окремому просторі, але постійно долає цю нудьгу, здійснюючи транзит у нові простори протистояння.
Щойно виникає новий простір — дрони, кібервійна, космос, інформаційний вплив, ШІ, диверсійні мережі, економічна війна, когнітивна війна, — з'являються нові лінії фронту, а разом із цим повертаються стратегія, інтрига й невизначеність, що вбиває нудьгу.
Це дуже часто називають ескалацією війни, але це неадекватне розуміння й назва. Люди навіть у війні, особливо в довгій війні, прагнуть не ескалації, а повернення специфічного смислу й інтриги: збільшення просторів стратегії, нових рівнів гри. Це розширення просторів і способів смерті повертає смертельний інтерес до війни для залучених у війну.
Тобто війна існує не лише за рахунок позитивних смислів («захист», «перемога», «справедливість»), а й за рахунок негативних: страху, ненависті, помсти, підозри, взаємного виключення, неможливості повернутися до миру. Ці смисли не будують нового світу — вони утримують старий конфлікт, тобто тривала війна створює свою реальність.
Реальність війни спотворює екзистенцію, перетворюючи відкритість існування на замкненість виживання. Майбутнє стає продовженням війни, Інший — абсолютним ворогом, цікавість — підозрілою й ненависною, свобода — мобілізацією, а смисл — інструментом заперечення. Екзистенція поступово втрачає здатність до транзиту й відтворює себе через ресентимент, непозитивні смисли та розширення війни на нові сфери життя.
Війна спотворює екзистенцію не лише тим, що вбиває людей, а й тим, що вбиває можливість стати інакшими. Вона підміняє становлення повторенням, цікавість — ненавистю, а майбутнє — нескінченним продовженням минулого. Залучені у війну виявляються залученими в реальність війни.
Парадокс реальності війни полягає в тому, що вона стає інтересною для ресентименталів, для некрофільних патріотів і ними просувається як мілітарні субсмисли тривалої війни, що створюють не цікавість, а спотворений або навіть збочений інтерес у оболванених пропагандою обивателів.
Інтерес утримує нас усередині вже існуючого. Цікавування відкриває нам можливість того, чого ще немає. Війна не викликає цікавості, але буває цікавою. Війна в агресивному інтересі знищує й робить неможливою цікавість. Тобто війна не просто буває інтересною, вона робить це руйнівною й смертельною ціною.
Інтерес до реальності війни зберігається ціною послідовного знищення умов, що роблять інтерес людським.
Тобто такий інтерес оплачується: ціною смислу — смисли вироджуються й стають диссенсуальними; ціною майбутнього — майбутнє стає лише продовженням війни; ціною цікавості — замість відкритості до Інакшого виникає ресентимент; ціною самого Іншого — Інший перетворюється на абсолютного ворога; ціною свободи — вибір замінюється мобілізаційною необхідністю; ціною культури — культура стає інструментом війни; ціною пам'яті — пам'ять перетворюється на селективне відтворення образи; ціною мови — мова перестає відкривати світ і починає маркувати друзів і ворогів; ціною самої екзистенції — вона вироджується в дисекзистенцію, а також ціною часу — витіснення Еона, Хроноса й Кайроса Циклосом, де «вічна війна» стає не винятком, а нормою історичного існування (Хронос — лінійний, вимірюваний час; Кайрос — час вирішальної можливості, шанс; Еон — вічність або тривалість; Циклос — час нескінченного самовідтворення війни).
Диссенсуальні смисли війни
Як узагалі можливе таке суперечливе й парадоксальне визначення «диссенсуальний смисл війни»?
Це гарне запитання, тому що на перший погляд «диссенсуальний смисл» виглядає як contradictio in adjecto. Якщо смисл — це те, що дозволяє об'єднувати світ, то як може існувати смисл, який руйнує цю можливість?
Мені здається, є кілька можливостей.
- Смисл не завжди інтегрує. У класичній філософії смисл зазвичай мислиться як те, що пов'язує, упорядковує, робить світ спільним. Але можна визначити смисл нейтральніше: Смисл — це спосіб організації досвіду й дії.
Тоді не всякий смисл створює згоду. Деякі смисли організовують досвід через виключення, через заперечення, через ворожнечу. Тобто диссенсуальний смисл — це не відсутність смислу, а смисл, що породжує диссенсус замість консенсусу.
- Він існує лише всередині групи. Тут виникає парадокс. Для самої групи цей смисл цілком консенсуальний. Наприклад: «Краще загинути всім, ніж поступитися». Усередині певної спільноти це може бути об'єднавчим смислом.
Але стосовно людства, майбутнього, Інакшого цей самий смисл породжує лише руйнування можливості спільного світу. Тому він одночасно: консенсуальний локально; диссенсуальний глобально.
Це знімає логічну суперечність.
- Онтологічна інверсія смислу. Саме тут починається наше транзитологічне помислення.
Можна сказати: Диссенсуальний смисл — це смисл, який забезпечує стійкість суб'єкта ціною руйнування спільного простору існування.
Він має смисл… але лише доти, доки існує ворог. Якщо ворог зникає, зникає й цей смисл. Він не продуктивний, а паразитичний.
- Неможливість спільного світу. Диссенсуальний смисл — це смисл, існування якого потребує неможливості спільного світу. Це вже не contradictio in adjecto. Це новий тип смислу.
Ми постійно протиставляємо цікавість і ресентимент. Тоді можна розділити смисли не на позитивні й негативні, а інакше. Транзитивні смисли — смислові, здатні змінювати самого суб'єкта. Диссенсуальні смисли — не відкривають нову екзистенцію, а лише посилюють уже існуючу ідентичність ціною:
— культурного заперечення — через практики скасування, стирання й делегітимації чужої культурної спадщини;
— соціальної негації — через виключення «неправильних» соціальних груп, ролей, професій і способів життя;
— смислового нігілізму — через заперечення цінності минулого й майбутнього: безглуздим оголошується все, що було до війни, і все, що можливе після неї; підозра поширюється не лише на ворогів, а поступово й на союзників;
— некрофільного ресентименту — через перетворення смерті, жертви й руйнування на самостійні джерела колективної ідентичності.
Усі чотири процеси мають одну спільну функцію: вони послідовно звужують простір допустимого смислу.
Диссенсуальні смисли відтворюють ідентичність через послідовне звуження смислового простору. Вони не створюють нових смислів, а виключають альтернативні, доки єдино можливим не залишається смисл самої війни.
Тобто проблема не в тому, що смисли негативні. Проблема в тому, що вони онтологічно непроникні. Вони нічого не дозволяють пізнати. Нікуди не дозволяють перейти. Нічому не дозволяють статися. Вони існують лише заради власного відтворення. Вони — смислові симулякри екзистенційної катастрофи.
У цьому випадку диссенсуальний смисл виявляється не суперечністю, а особливим класом смислів — смислом, що структурно блокує транзит. Мені здається, саме ця характеристика може стати для нього визначальною.
І звідси виникає певне переосмислення. Ресентимент — це не ненависть до Інакшого. Це ненависть до можливості власної зміни.
У диссенсуальності виникає не просто некрофільний ресентимент, а некрофільна аксіологія — ситуація, коли смерть, руйнування й жертва стають найвищими цінностями, а збереження життя, цікавість, мир і відкритість починають сприйматися як морально підозрілі. Це вже не просто психологічна характеристика, а зміна самої системи цінностей.
Диссенсуальні метастази війни — стійкі смислові утворення, що підтримують війну незалежно від її початкових цілей. Вони існують не заради перемоги, а заради відтворення дисекзистенції.
Обивателі принципово ніколи й за жодних обставин не можуть усвідомити доволі складне відношення хиткої цілісності. Смисл транзитний і завжди передбачає ціле, яке є нестійким і невічним. Якщо смисл зберігається лише на рівні цілого світу, то країни, материки й континенти можуть виявитися диссенсуалізованими. Якщо смисл зберігається лише на рівні людства, то нації, імперії й навіть цивілізації можуть виявитися диссенсуалізованими. Існує смисл особистості, групи, суспільства, держави, цивілізації, людства. Можливо, існує смисл, що виходить і за межі людства.
Тобто диссенсуалізація — це не взагалі втрата смислу, це втрата дрібних, приватних і навіть групових смислів, якщо транзит призводить до їхнього стихійного перетворення на більш загальному буттєвому рівні. Навіть буття не утримує вічного, повсюдного й необхідного смислу в контексті допустимої інобуттєвості та позабуттєвості, які фізично доведені, але філософами ігноруються через десятки лазівок актуального й потенційного буття при повному ігноруванні буттів: божественного, нірванного, даоського, віртуального, цифрового тощо.
Відчуття транзиту — це здатність сприймати зміну масштабу цілого і, внаслідок цього, розрізняти, який смисл ще зберігає життєвість, а який уже перетворився на диссенсуальну інерцію. Відчуття транзиту іноді властиве людям, але дуже рідко.
Більшість людей орієнтується на вже сформований порядок буття й сприймає його стійкість як універсальний закон. Тому вони схильні сприймати себе хранителями буття, тоді як насправді лише відтворюють його інерцію й рідко помічають моменти, коли сама основа смислу вже змістилася.
Люди охоче називають себе пастирями буття, але найчастіше виявляються пастирями звичок. Вони бережуть не буття, а його вчорашню форму. Саме тому транзит майже завжди розпізнається ними як втрата смислу, хоча нерідко він означає лише перехід смислу на інший рівень цілісності.
Диссенсуалізація починається тоді, коли свідомість продовжує шукати смисл на тому рівні цілого, який уже перестав бути історично визначальним.
Дисекзистенція та дисекзистенціальна проліферація війни
Звідси випливають кілька суттєвих процесів.
- Втрата цікавування. Ресентимент не просто не любить нове — він боїться того, що може змінити його самого. Цікавість зникає, тому що всяке Інакше виявляється загрозою стійкості дисекзистенції.
- Суб'єктивна неможливість миру. Мир починає сприйматися не як благо, а як втрата ідентичності. Тому будь-який проєкт миру оголошується капітуляцією.
- Втрата майбутнього. Майбутнє перестає бути новим. Воно стає лише продовженням помсти, заперечення або війни. Теперішнє не породжує перспективу майбутнього, а починає відтворювати саме себе.
- Самоізоляція смислу. Смисли перестають породжувати нові смисли. Вони починають лише підтверджувати один одного. Виникає замкнена смислова екосистема.
- Дисекзистенція та дисекзистенціальна проліферація. Оскільки вийти неможливо, залишається лише розширюватися. Не розвиток, а розростання. Не перехід, а захоплення нових сфер життя. Саме тому війна проникає в освіту, культуру, релігію, економіку, сім'ю, мову.
Дисекзистенція — це такий спосіб існування, який здатний відтворювати себе лише через заперечення, руйнування й неможливість переходу. Вона не відкриває нових горизонтів буття, а лише розширює простір власної замкненості.
Дисекзистенціальна проліферація війни — процес, у якому війна відтворює й розширює дисекзистенцію, здійснює замість помилково зрозумілої ескалації — експансію війни за рахунок розширення негативних смислових просторів, негативно-смислове масштабування пропаганди, залучення нових соціальних груп до війни. Це суто екзистенціальний, але багаторівневий процес. Смисловий рак війни за рахунок непозитивних смислів — диссенсуальні метастази війни в дисекзистенції.
У Хайдеґґера є поняття несправжнього буття (Uneigentlichkeit). У повсякденному житті людина майже завжди тікає від своєї справжньої екзистенції в безособовий світ Das Man (натовп, «як усі»). У цьому стані екзистенція «спотворюється», затушовується й приховується за банальностями. Однак Хайдеґґер не дослідив ані масовість, ані глибину цього соціального явища, особливо у війні. Його «Чорні зошити» (нім. Schwarze Hefte) у повсякденності війни показали його як ресентименталіста, а не філософа.
У Хайдеґґера є поняття Destruktive Sorge (Деструктивна турбота). Сам Хайдеґґер активно використовував метод «деструкції» (Destruktion) історії онтології, але в позитивному ключі (як очищення). Ми ж стверджуємо, що для екзистенції самої себе недостатньо, потрібна транзистенція поза нею, ззовні або назовні її.
У дисекзистенції некропростори експансують потужніше й швидше за біопростори. Некрополітика витісняє біополітику. У дисекзистенції не просто зламані любов і надія, а знищене ненормативне мислення, ресентименталізовані воля й патія, звужена віра — іноді навіть у шляхетних і мислячих людей. У дисекзистенції знищений драйв транзиту: цікавість зруйнована на догоду інтересам. Швидкоплинна нудьга екзистенції перетворюється на дисекзистенціальний тяжкий смуток.
На війні виникає так званий дисекзистенціальний інтерес — це не цікавість, не турбота про буття, це зневага й ненависть до екзистенції. Хайдеґґер перевертається в труні. 🙁
Наприклад, особливий некрофільний патріотизм України: «Наше завдання — пережити Росію хоча б на пів години. І це буде нашою перемогою». Ось це і є диссенсуальний смисл і сформована ним дисекзистенція, нездатна вийти в транзит і суб'єктивно така, що не підлягає транзитуванню. Це не просто філософський абсурд, це абсурд загальної Смерті, зведений у ранг державної політики.
У філософії Дугіна Росія — це інструмент абсолютного заперечення сучасного західного світу. Вона жертвує конкретним буттям (економікою, інститутами, людським комфортом) заради збереження зв'язку з чистою метафізичною безоднею («Ніщо»), з якої, на думку філософа, тільки й може початися порятунок людства від глобалізму. Це вже метафізичний абсурд, філософськи виправданий.
Війна українського політичного абсурду Смерті проти політизованої російської філософії метафізичної безодні «Ніщо» — це дзеркальна дисекзистенція, що не підлягає транзитуванню.
Наведені приклади можна розглядати як два різні режими однієї й тієї самої дисекзистенціальної структури. Обидві країни розглядають екзистенціальний крах як можливий фінал війни, а дисекзистенцію — як порядок денний «вічної війни», причому одночасно. Дисекзистенціальна логіка: ми, можливо, існуватимемо, якщо перестанемо існувати. «Вічна війна» — диссенсуальний смисл, фактично брехня.
В одному випадку державна політика будується навколо логіки: «краще загинути пізніше за ворога, ніж шукати інший спосіб існування». Тут війна стає самостійною цінністю. В іншому випадку політико-філософська конструкція може представляти руйнування існуючого світового порядку як умову майбутнього спасіння. Тоді заперечення набуває метафізичного статусу.
Мисленнєво важливо не те, що ці конструкції різні за змістом, а те, що обидві роблять неможливим транзит. Вони не допускають виходу за межі власної логіки, оскільки будь-яка альтернатива оголошується зрадою, слабкістю або втратою найвищого смислу.
Будь-яка війна, яка починає відтворювати себе через дисекзистенціальну проліферацію, перестає бути лише збройним конфліктом. Вона перетворюється на механізм виробництва диссенсуальних смислів, які переживають саму війну й продовжують визначати суспільство після припинення бойових дій.
Саме це відрізняє тривалу війну від звичайної, яка ведеться вже не стільки за території, скільки за способи існування людей. Тут наша категорія дисекзистенціальної проліферації виглядає загальнішою, ніж звичне поняття ескалації. Вона описує не зростання насильства, а розростання такого способу існування, який стає самопідтримуваним і чинить опір будь-якому виходу з власної логіки.
Саме так ми отримуємо головний висновок: Дисекзистенція — це не просто негативне існування. Це існування, суб'єктивно нездатне до транзиту.
Якщо транзит — це здатність вийти за межі даного способу існування, то втрата транзиту означає замикання екзистенції в самій собі. Тоді ресентимент перестає бути емоцією й стає способом буття.
Якщо прийняти це, то можна дати й історично-цивілізаційне визначення: Дисекзистенція — це екзистенція, що втратила здатність до транзиту й тому змушена відтворювати себе через заперечення позитивних та експансію негативних смислів.
Якщо екзистенція без транзиту не може змінитися, то вона починає імітувати зміну. Вона постійно говорить про оновлення, прорив, перемогу, історичну місію, але насправді лише нескінченно відтворює один і той самий смисловий вузол.
Тобто виникає явище, яке можна назвати псевдотранзитом. Це надзвичайно характерно для тривалих воєн. Кожна нова мобілізація, нова пропагандистська кампанія, новий символ, новий ворог подаються як початок нового етапу. Але онтологічно нічого нового не відбувається. Відбувається лише повторення.
Суб'єкт переконаний, що рухається вперед, тоді як відтворює власну замкненість.
Історична пастка
Інтересна війна — це війна інтересів. Тут відбувається інверсія розуміння назви роботи. Такий інтерес не народжує майбутнього. Він лише підтримує дисекзистенцію і тому веде до взаємної деградації, руйнування й, у граничному випадку, до взаємної смерті.
Цей ланцюжок я б записав так: втрата транзиту — ресентимент — дисекзистенція — дисекзистенціальна проліферація — псевдотранзит — історична пастка.
Останнє поняття — історична пастка — видається мені особливо важливим. Це стан, коли суспільство вже не може перейти до іншої форми існування не тому, що йому заважає зовнішній ворог, а тому, що сама дисекзистенція й структура диссенсуальних смислів, яка її підтримує, робить будь-який транзит суб'єктивно неможливим.
Саме тоді війна перестає бути засобом і стає середовищем існування.
Екзистенціальна перемога у війні означає досягнення домінування над ворогом — це тимчасово, сумнівно й не завжди перспективно. Транзистенціальна перемога у війні — це така зміна себе (своєї групи), яка дозволяє створити свій світ, кращий за довоєнний з нашої точки зору, незалежно від домінування над ворогом.
Екзистенціальна перемога є видимою. Вона стає подією історії, підставою колективної ідентичності, джерелом героїчних образів, політичної легітимації й пропаганди. Вона прагне бути розказаною й запам'ятованою.
Транзистенціальна перемога майже невидима. Вона не стільки перемагає ворога, скільки змінює сам простір можливого. Тому її важко впізнати як перемогу. Вона рідко стає підставою колективної ідентичності, не потребує героїв, погано піддається політизації й майже не породжує історичних наративів. Її сліди виявляються не в пам'ятниках, а в зміненому мисленні, у переході до Інакшого.
Мир є результатом складного блага у невійськовій перспективі, що придумане й упроваджене з цікавості до Інакшого. Нюрнберзький процес після Другої світової війни — нецікавий, неблагородний, нерефлексивний, такий, що не створює перспективи. У кожного з учасників війни — рильце в пушку, скелети в шафі. Чому Друга світова війна сталася і скільки вона тривала — це й досі брехня, викривлення й неадекватність. Ми не можемо свідомо воювати, ми не зрозуміли минулі війни.
Історія пам'ятає головним чином екзистенціальні перемоги. Але цивілізацію змінюють насамперед транзистенціальні перемоги. Чим значущіша транзистенціальна перемога, тим менша ймовірність, що вона буде усвідомлена сучасниками як перемога. З цього випливає майже парадокс. Екзистенціальна перемога прагне стати пам'яттю. Транзистенціальна перемога прагне стати новою реальністю. Коли це вдається, пам'ять про неї вже не потрібна.
Найзначніші історичні зміни не мають наративів. Історія розповідає про перемоги. Транзит змінює саму можливість розповідати історію.
Однак бувають війни, де дисекзистенція двох воюючих сторін приносить і екзистенціальну, і транзистенціальну поразку. Саме такі дисекзистенціальні війни створюють історичну пастку, темний час історії.
Екзистенціальна війна — коли можливі перемога й поразка, а після війни виникає нова ідентичність. Транзистенціальна війна — коли головним результатом стає зміна самого простору історії, навіть якщо цього майже ніхто не усвідомлює.
Дисекзистенціальна війна — коли неможливі ні екзистенціальна, ні транзистенціальна перемоги. Обидві сторони відтворюють власну дисекзистенцію й взаємно блокують появу нового історичного простору.
Історична пастка — це ситуація, коли обидві сторони здатні лише програвати по-різному. Історична пастка — це панування Циклоса й розрив з Еоном. Адже Еон допускає якісні зміни, накопичення смислу й не зводиться до повторення. «Вічна війна» — брехлива й руйнівна спроба досягти Еона. Історія перестає породжувати Кайрос і втрачає спрямованість Хроноса. Вона починає відтворювати один і той самий конфлікт, змінюючи лише його форми й учасників.
«Історична пастка» — це вже не просто тривала війна. Це особливий стан історії, коли сама можливість історичного виходу виявляється втраченою, тому що зникають суб'єкти, здатні до транзиту, а суб'єкти, що залишилися, можуть лише відтворювати диссенсуальні смисли й поглиблювати взаємну поразку.
Масовий дзеркальний ресентимент як злоба колективної пам'яті призводить до повного зникнення історичного сорому в кожного ресентиментала. Зате потім ніхто з нащадків не скаже, що в історичній пастці жили й воювали ресентиментали чи клінічні ідіоти, бо «темний час історії» породжує забуття багатьох речей.
Ніхто ж не пам'ятає, хто там жив у «темні віки» (період у Західній Європі з V по X століття), бо пам'яті про них не збереглося. Можемо робити в нинішній дисекзистенціальній війні будь-яку дурість, крім ядерної війни. Потім однаково ніхто не згадає.
Історичний сором — це здатність суспільства судити себе очима майбутнього. Це добровільна відповідальність перед нащадками. Історична пастка починається тоді, коли ця здатність атрофується. Суспільство перестає запитувати: «Що скажуть про нас нащадки?» і починає запитувати лише: «Як перемогти зараз?»
Масовий дзеркальний ресентимент руйнує історичний сором, тому що перетворює минуле на нескінченне виправдання теперішнього, а майбутнє — на продовження помсти. Там, де зникає історичний сором, зникає й можливість самотрансценденції суспільства.
Історична пастка породжує не пам'ять, а забуття. Нащадки зазвичай пам'ятають катастрофу, але перестають пам'ятати внутрішню логіку, людей і мотиви, які зробили її можливою. Історія зберігає руїни, але втрачає обличчя.
Атрофування історичного сорому — не причина історичної пастки, а її симптом. Коли суспільство перестає соромитися перед майбутнім, це означає, що воно вже перестало вважати майбутнє своїм співрозмовником. Воно залишилося наодинці з теперішнім, замкненим у Циклосі війни й ресентименту.
Історична пастка починається не тоді, коли суспільство перестає боятися майбутнього, а тоді, коли воно перестає його соромитися.
Шанс
Жодна зі сторін війни, ймовірно, не досягне тієї перемоги, заради якої вступила у війну. В умовах дисекзистенції перемога перестає бути результатом війни й стає способом інтерпретації її наслідків. Кожна сторона назве перемогою таке повоєнне існування, у якому зуміє продовжити довоєнну ідентичність.
У тривалих війнах перемагає не той, хто досягає мети, а той, хто успішніше перейменовує руйнівний результат на перемогу. Кінець тривалої війни — це змагання не перемог, а інтерпретацій поразки.
Мене запитають: то що, шансів немає? Є пісня, яка звучить у знаменитому радянському двосерійному мультфільмі «Острів скарбів» (1988 рік): «Шанс! Він не получка, не аванс. Він випадає тільки раз…»
Шанс — Кайрос в екзистенції. Історія знає безліч прикладів, коли глибокі суспільні зміни відбувалися після катастроф. Шанс (Кайрос) не виникає всередині дисекзистенції. Він приходить або ззовні, або після розпаду самої дисекзистенціальної структури за рахунок навмисного руйнування дисекзистенціальних спільнот до кісток, до руїн, до забуття.
Колективне забуття — нове поняття теорії колективної пам'яті. Теорія колективної пам'яті (наприклад, праці Моріса Альбвакса та Яна Ассмана) майже завжди розглядає пам'ять як умову ідентичності. Ми пропонуємо симетричне поняття.
Колективне забуття — це не втрата пам'яті, а свідоме або історично вимушене руйнування тих колективних смислів, які роблять транзит неможливим.
Тобто забуття виявляється не протилежністю пам'яті, а умовою нової пам'яті. Я б навіть розрізнив два види забуття: пасивне забуття — пам'ять просто зникає; транзитивне забуття — суспільство втрачає саме ті смислові конструкції, які утримували його в дисекзистенції.
Тоді виникає парадокс. Іноді суспільство здатне пам'ятати факти лише після того, як забуде смисли, якими ці факти були оточені. Це набагато глибше, ніж просто «забути війну». Зруйнована екзистенція відроджується через забуття дисекзистенції, через упровадження перспективних смислів замість диссенсуальних.
Історія показує, що одні суспільства справді виходили з руйнівних ідеологій після майже повного краху, тоді як інші проходили через глибокі реформи, зміну поколінь, культурне переосмислення минулого або зовнішній тиск без повного фізичного знищення суспільства.
Чим глибше вкорінена дисекзистенція, тим радикальнішого руйнування її смислових структур потребує поява нового Кайроса. Руйнування може бути матеріальним, інституційним, культурним або символічним, але воно повинно позбавити дисекзистенцію здатності до самовідтворення.
Вирішальним стає не ступінь фізичного руйнування, а руйнування самовідтворюваної системи смислів. Саме тоді колективне забуття можна розуміти не як амнезію, а як звільнення простору для нової екзистенції.
Ресентиментальна пам'ять токсична крізь покоління, Шанс — лише через транзитивне забуття.
Транзит у забутті — це не боляче. Входити в історію не обов'язково з парадного входу. Шкода лише, що обивателів загине дуже багато, в усьому світі, не лише в Україні й у Росії. І деморалізованих війною шкода.
Шкода Україну й Росію, і це один і той самий жаль. Шкода США й Китай, і це один і той самий жаль. А от Європу чомусь нікому не шкода. Європа довго все пам'ятатиме й довго корчитиметься в муках.
Незалежна від минулого перспектива, живлена переважно цікавістю, — це найпозитивніше майбутнє, яке тільки буває. Усе інше — це злобне минуле або нудне й похмуре теперішнє.
Намагатися цікавитися під час війни, наполягаючи на інтелектуалізмі, — це обстоювати транзит незалежно від мінливостей буття. Інтелект на війні придумує благо повоєнного світу — ні проти кого, заради всіх.
Війни напередодні Сингулярності взагалі парадоксальні. У таких війнах програють не лише нації, а й імперії та союзи країн. У них навіть людство на самоті програє.
Передсингулярна війна цікава тим, що породжує позабуттєву цікавість Сингулярності, а не Смерть чи Ніщо. Вийти в Постсингулярну багатовимірність або Своєрідність людині разом із нелюдським ШІ — хіба це не цікаво?
Не ШІ увійде в людську екзистенцію, а людина вийде в транзистенцію разом із ШІ. У Сингулярності екзистенція спрямовується в транзистенцію. Ось це по-справжньому цікаво.