У 21 рік Палмер Лакі продав Oculus компанії Facebook за пару мільярдів доларів. Через кілька років Facebook звільнив його – і він пішов та заснував Anduril, виробника зброї, що перервав тридцятирічну паузу в появі нових імен в американському оборонпромі. Сьогодні компанія продає Австралії автономні підводні апарати, Повітряним силам США – безпілотні винищувачі, а Тайваню – барражувальні боєприпаси. Лакі прийшов на зйомки 60 Minutes Australia у шортах і сандалях, щоб пояснити, чому вважає, що машина вбиває менше цивільних, ніж переляканий солдат. За його словами, він знав про наближення російського вторгнення в Україну задовго до інших і почав готуватися заздалегідь.
Чому зброя коштує в сто разів дорожче, ніж мала б
60 Minutes: Яку фундаментальну проблему треба було вирішити в тому, як світ виробляє зброю, і, що важливіше, як він її купує?
Палмер Лакі: Більшість зброї у США закуповують за схемою cost plus [cost plus – модель, за якої військові оплачують підряднику час і матеріали, а зверху додають фіксований відсоток прибутку]. Проблема в тому, що ця схема винагороджує контракти, які тягнуться занадто довго і коштують занадто дорого. І не лише в довгостроковій перспективі, а вже на ранніх етапах, коли ще тільки вирішують, що саме будувати. Навіщо компанії пропонувати рішення за мільйон доларів, якщо вона може запропонувати за сто мільйонів? Навіщо їй вкладатися в те, щоб здешевити свою систему озброєння вдвічі, якщо це так само вдвічі зменшить її прибуток?
Це не означає, що люди зранку прокидаються з думкою "сьогодні обдурю американського платника податків". Річ у стимулах. Той, хто без потреби проганяє десять зайвих тестів, бо вважає це правильним, заробить на своїх програмах більше, ніж той, хто придумає, як провести ті самі тести значно швидше. Помножте такі дрібниці на тисячу – і ось звідки беруться програми озброєнь вартістю в трильйон доларів, які на десятиліття вибилися з графіка і значно перевищили бюджет.
60 Minutes: Тобто типовий виробник зброї йде з простягнутою рукою: дайте мені гроші, і я це побудую. А ви натомість будуєте на власні гроші і вже потім продаєте готовий продукт.
Палмер Лакі: Саме так. Вони хочуть, щоб ризик, витрати на розробку і на виробництво ніс уряд. Anduril ми вважаємо не оборонним підрядником, а радше компанією, яка робить власні оборонні продукти. Ми своїм коштом вирішуємо, що будувати, як будувати і коли продукт готовий, а вже потім продаємо його уряду. Це не якась нова бізнес-модель. Вона видається новою лише тому, що ми застосовуємо її у військовій сфері.
60 Minutes: А чи не дорожче будувати так, як ви, – зважаючи на те, що йдеться про найсучасніше програмне забезпечення зі ШІ?
Палмер Лакі: Насправді набагато дешевше, бо сам стимул у нас – бути ефективними. Ми розробляємо апаратні модулі – двигуни, приводи, турбіни, сенсори, – які використовуємо в багатьох різних продуктах, і коли запускаю новий продукт, я проєктую його під уже наявні блоки. Я вже перевірив їх. Я вже випробував їх у бою. Традиційна оборонна компанія не має стимулу так робити. У ній скажуть: як мені обґрунтувати розробку нового привода, нового двигуна, нового сенсора? Бо саме за цю роботу мені щоразу й платять. А я можу створити нову ракету за частку того часу і мізерну частку тих грошей.
60 Minutes: А традиційні підрядники нічого подібного не роблять.
Палмер Лакі: Є така річ, як IRAD – внутрішні дослідження і розробки. Більшість оборонних компаній вкладають у це приблизно один-два відсотки виручки. Ми вкладаємо сто відсотків. Це геть інший рівень.
Швидше за Пентагон
60 Minutes: Ви побудували свій завод в Австралії для виробництва Ghost Shark [Ghost Shark – великий автономний безекіпажний підводний апарат, який Anduril будує для Королівських ВМС Австралії] ще до того, як підписали угоду з австралійськими ВМС. Звідки була така впевненість?
Палмер Лакі: Іноді доводиться робити ставки й діяти на випередження, навіть якщо це ризиковано. Те, що ми встигли за вісім років, – це не результат одного рішення. Це результат сотні таких самих рішень. Візьмімо Fury, наш винищувач зі ШІ. Ми почали будувати завод ще до перемоги в тендері. Усі інші приходять до Повітряних сил і кажуть: дайте нам гроші, ми зробимо прототип, а потім якось визначимося, де будувати завод. Ми ж прийшли і сказали: завод уже наполовину готовий і буде завершений за кілька місяців після підписання контракту. Від перемоги в тендері на YFQ-44 до першого польоту минуло 556 днів.
60 Minutes: І на вас дивилися приголомшено?
Палмер Лакі: Років п'ять-шість тому це здалося б божевіллям. А тепер це саме те, чого від Anduril усі й очікують. І це одна з причин, чому ми виграли той контракт – вони побачили, що ми готові братися за проблему, не чекаючи, поки ризик кудись зникне. Частина таких ставок, коли не спрацьовувала, коштувала нам багато мільйонів. Але це як підкидати монету. Не обов'язково, щоб щоразу випадав орел. Треба лише, щоб він випадав достатньо часто.
60 Minutes: Як Австралія виглядає на тлі інших країн за швидкістю впровадження таких систем?
Палмер Лакі: Австралія рухалася надзвичайно швидко. Щойно тут переконалися, що Anduril – справжня компанія, яка справді здатна виробляти, нам одразу дали контракт. Навіть американські військові зазвичай так швидко не рухаються. Вони погодяться, що ви можете вирішити їхню проблему, а далі починається довгий процес проходження політичної частини. Є ще одна країна, яка діяла швидше, але там ідеться про значно менший проєкт. А якщо зіставити масштаб програми з розміром самої країни, Австралія далеко попереду.
60 Minutes: Поясню, чому нас це дивує. У нас є пакт AUKUS [AUKUS – укладений 2021 року пакт безпеки між Австралією, Великою Британією і США, за яким Австралія має отримати атомні підводні човни], і, здається, першого атомного підводного човна ми отримаємо десь у 2040 році. А Ghost Shark ви вже поставили.
Палмер Лакі: На рік раніше від графіка.
60 Minutes: Це справді нечувано. Чи не робите ви AUKUS і подібні програми застарілими?
Палмер Лакі: Не думаю, тому що дещо завжди робитимуть тільки пілотовані підводні човни. США не планують автоматизувати жодну із систем застосування ядерної зброї. Ми вирішили, що це та межа, яку переходити не можна. Ядерну зброю ми запускатимемо з пілотованих підводних човнів, під командуванням людини, яка повертає ключ у відповідь на код. Ми, ймовірно, могли б автоматизувати це й навіть зробити краще, але це радше культурне рішення, ніж технічне. Гадаю, навіть через п'ятсот років саме людина, найімовірніше, ухвалюватиме остаточне рішення про запуск атомної чи термоядерної зброї. Змінюється баланс ресурсів. Уже не потрібно, щоб кожну ракету доставляв саме пілотований підводний човен чи кожен патруль виконував саме він.
Війна під землею
60 Minutes: Що ще народжується у вашій голові?
Палмер Лакі: Я справді вважаю, що майбутнє війни включатиме і підземну війну.
60 Minutes: Зброя під землею?
Палмер Лакі: Саме так. Ми бачимо, як зброя рухається в повітрі. Бачимо, як вона рухається морем, під поверхнею океану. Так само з'явиться і зброя, яка рухатиметься крізь земну кору, використовуючи її як тривимірний простір для переміщення озброєнь, засобів ураження, вантажів, а згодом і людей. Розумію, звучить як божевілля. Але за часів холодної війни і США, і Радянський Союз дуже серйозно вкладалися в цю концепцію. У СРСР просунулися настільки далеко, що навіть загубили свій підземохід [підземохід (subterrene) – підземна машина, призначена прокладати шлях крізь скельну породу бурінням або плавленням]. Не кажу, що це показник успіху, але це показник того, що там зайшли досить далеко. Треба зайти досить далеко, щоб загубити власну підземну прохідницьку машину.
Питання про Термінатора
60 Minutes: Знаю, вам набридло це порівняння, але коли люди вас слухають, вони чують саме "Термінатор" і Skynet. Чи можете ви впевнено сказати, що світ зі зброєю на базі ШІ не веде до антиутопії?
Палмер Лакі: Хтось скаже щось начебто розумне: мовляв, я не вважаю, що алгоритм має вирішувати, кому жити, а кому помирати. І я відповідаю: гаразд, звучить розумно, але війна від цього нікуди не дівається. Як ви думаєте, краще, щоб протитранспортна міна не вміла відрізнити шкільний автобус, повний дітей, від російської броньованої техніки? Я особисто вважаю, що добре, коли вона вміє це розрізняти, навіть якщо це означає, що рішення про життя і смерть ухвалює алгоритм.
І тоді люди кажуть: ну добре, тут його варто застосовувати. Але це вже означає, що ви в принципі погоджуєтеся. Погоджуєтеся, що в одних випадках ШІ застосовувати варто, а в інших – ні, і саме так на це дивляться і військові. Питання не в тому, застосовувати ШІ взагалі чи ні. Питання в тому, щоб застосовувати його всюди, де це дає вищу точність, менше супутніх втрат, більш етичне застосування сили. Я не вважаю, що є якась моральна перевага у відмові використовувати найкращу з доступних вам технологій там, де вирішується питання життя і смерті.
Хто відповідає за помилку робота
60 Minutes: Де ви проводите межу, щоб бути впевненим, що машина не ухвалює рішення, яке може обернутися катастрофою?
Палмер Лакі: Ви здивуєтеся, наскільки далеко ця межа вже проведена у військовій сфері. Ніхто випадково не "вирішує", що перед ним китайський есмінець. Дивляться на його радіовипромінювання, теплову сигнатуру, візуальний профіль, місцезнаходження – і підтверджують це кількома сенсорами з кількох точок. Не скажу, що помилка неможлива в принципі, але роботові з усім цим масивом даних помилитися набагато складніше, ніж пілоту-людині.
Тобто правильна планка – не "робот ніколи не помиляється", а "робот має помилятися набагато рідше, ніж людина". І має бути людина, яка нестиме відповідальність за те, що вирішив робот, – так само як командир відповідає за дії своїх солдатів. Ми не можемо допустити, щоб зброя зі ШІ ухвалювала рішення про життя і смерть, а потім ми просто розводили руками: мовляв, сталася помилка, але винних немає, це ж робот, тут нічого не вдієш. Пам'ятайте: солдатів не саджають у в'язницю за помилки. У тумані війни помилки будуть. Наше завдання – звести їх до мінімуму.
60 Minutes: Що ви скажете тим, хто боїться, що людина натисне кнопку на автономній системі – і після цього почнеться справжнє пекло?
Палмер Лакі: Мене набагато більше турбувало б, якби ці речі робили вручну люди. Вибір стоїть не між відсутністю зброї і зброєю зі ШІ, яка може сама натиснути на гачок. Вибір стоїть між системами зі ШІ, які бачать повну картину і не бояться смерті, і людьми, які самі балансують на межі життя і смерті, бо відчувають: не вистрелю за частку секунди – загину.
Випадків, коли автономна система випадково вдарила не по тій цілі, було небагато. А прикладів, коли так помилялася людина, – незліченна кількість. Були випадки, коли збивали цивільні авіалайнери через те, що людина, яка дивилася на екран радара, ухвалила хибне рішення. ШІ так ніколи не вчинив би, бо миттєво звірив би маршрут польоту з відкритими даними транспондера і сказав: це очевидно ось цей конкретний авіалайнер, стріляти не буду. Тож так, роботи помилятимуться. Але люди помиляються настільки частіше, що за роботів я особливо не переймаюся.
60 Minutes: Ви довіряєте роботам більше, ніж людям?
Палмер Лакі: Я довіряю нашим роботам більше, ніж чужим людям.
Регулювання без чесних намірів
60 Minutes: Мені казали, що все це може закінчитися як у поганому голлівудському фільмі, і що уряди повинні це приборкати, а зроблять вони це лише після якогось звірства.
Палмер Лакі: Не скажу, що мене це зовсім не турбує. Просто в моєму списку реальних загроз це десь дуже далеко. Куди ймовірніші за апокаліпсис у стилі Термінатора – зловмисники, причому саме люди, які застосовують хімічну зброю, біологічну зброю, розробляють зброю для знищення людей певної раси чи етносу, а то й певної генетичної лінії всередині раси. І багато з цих автономних систем виявляться критично важливими саме для запобігання таким звірствам, поріг входу в які набагато нижчий.
Скажу ще одне. Багато країн, які намагаються регулювати застосування автономних систем, роблять це не з добрими намірами. Вони не намагаються мінімізувати супутні втрати. Вони намагаються паралізувати здатність кількох конкретних країн вести війну і сподіваються, що резолюції ООН завадять США чи Австралії використовувати інструменти, які за своєю суттю роблять війну більш етичною. Вони хочуть підірвати наш військовий потенціал, а не вчинити правильно. Це саме ті люди, які радо дозволять тій міні висадити автобус у повітря, якщо це означає, що армія США стане слабшою через нездатність відрізнити ціль.
Ви не раз бачили угруповання, які свідомо підставляють цивільних під удар як супутні втрати, бо знають: це підживлює політичну волю вивести війська. Тож якщо ви кажете "у мене є спосіб узагалі випадково не зачепити цих цивільних", у світі знайдуться ті – і не лише терористичні угруповання, а й цілі держави, – хто скаже: ні, це нам не підходить. Якщо вони не вбиватимуть цивільних випадково, як мені змусити пресу показувати нас жертвою і виштовхнути їхню армію з країни? На жаль, це реальний механізм.
Путін побачив це першим
60 Minutes: Таку зброю можна зламати. Її можуть перейняти уряди, які не поділяють наші етичні цінності.
Палмер Лакі: Багато таких систем буквально фізично ізольовані від мереж. І якщо ми боїмося, що хтось зламає і перехопить керування, то ШІ тут узагалі ні до чого. Якщо хтось здатен зламати військове шифрування і залогінитися в усі ці віддалені системи, то ця проблема існує вже років тридцять. Чи стане з ШІ ще гірше? Так. Але це правда незалежно від того, є там ШІ чи ні. Можна взяти пускову установку взагалі без жодного ШІ – і якщо я можу зламати її через радіоканал і наказати пустити ракету, це проблема, автономна вона чи ні.
60 Minutes: Чи можна сказати, що у світі йде гонка озброєнь на базі ШІ?
Палмер Лакі: ШІ, як і будь-яка передова технологія, має очевидне військове застосування, і кожна велика держава це розуміє. Це видно і в Росії, і в Китаї. Путін насправді був одним із перших, хто по-справжньому зрозумів, наскільки важливим ШІ стане для військової сфери, – ще тоді, коли про це ніхто навіть не говорив і ніхто не сприймав ШІ всерйоз. Це було років дев'ять-десять тому. Путін виступав у технічному виші і сказав: хто стане лідером у сфері штучного інтелекту, той стане правителем усього світу.
60 Minutes: Звучить зловісно.
Палмер Лакі: Дуже зловісно. Мені взагалі подобається ця цитата, бо вона прямо як у лиходія з фільмів про Бонда. Уявіть, щоб Америка сказала: так, і коли ми цього досягнемо, ми станемо правителями всього світу?
60 Minutes: А можете уявити, щоб таке сказав Дональд Трамп?
Палмер Лакі: Він сформулював би це інакше. Але думаю, що навіть Дональд Трамп здебільшого не хоче правити всім світом. У нього є конкретні інтереси то тут, то там, але гарантую вам – правити всім світом він не хоче. З великою частиною цього світу він взагалі волів би не мати справи.
Чому Китай обігнав Захід у дронах
60 Minutes: То хто зараз виграє цю гонку?
Палмер Лакі: Лідери тут двоє – США і Китай, вони далеко попереду решти світу і за ШІ, і за застосуванням ШІ у війні. Тут навіть порівнювати нема з чим. У передових розробках ШІ лідерами лишаємося ми. Водночас Китай випереджає в багатьох технологіях, пов'язаних із ШІ, – у людиноподібній робототехніці і в літальних роботах, які більшість людей назвали б дронами. Вони роблять їх дешевшими, роблять кращими і роблять у набагато більших масштабах, ніж будь-хто в США чи деінде на Заході.
60 Minutes: Як нам з цим взагалі конкурувати? Що вирішить результат конфлікту між Заходом і Китаєм – чисельність військ на фронті, де Китай завжди переможе, чи передові технології?
Палмер Лакі: Передові технології. Але Китаю так добре виходить не просто тому, що там багато людей. Це низка рішень, які роблять високотехнологічні компанії швидшими й ефективнішими. Дуже дешева енергія – можна скільки завгодно нарікати на їхні вугільні станції, але на виході – дешева електроенергія. Дуже сприятливі умови на ринку праці. Дуже сприятлива логістика і ланцюги постачання. Дуже сприятливі закони щодо видобутку і переробки металів, мінералів і рідкісноземельних елементів.
Тож мене питають: Палмере, що нам робити, щоб наздогнати Китай? А я відповідаю: ну, нам потрібно набагато більше енергії, доведеться, мабуть, спалювати набагато більше викопного палива, і, ймовірно, доведеться пом'якшити трудове законодавство. А мені кажуть: ні-ні, нічого з цього я не хочу. Я хочу наздогнати Китай, але не хочу робити нічого з того, завдяки чому лідирує він. Рано чи пізно доведеться зробити вибір. Зазвичай не буває так, що хочеш перемогти, але нічого для цього робити не готовий. Світ так не влаштований.
Тайвань і арифметика стримування
60 Minutes: Тайвань балансує на лезі ножа. Яка тут мета?
Палмер Лакі: Зрештою, мета більшості західних країн, і, гадаю, США та Австралії зокрема, – зробити Тайвань ціллю, яку захоплювати просто невигідно. Мета не в тому, щоб перемогти Китай у війні. Ми будуємо ці інструменти не для того, щоб у разі бою надерти йому дупу. Мета – щоб він сам вирішив, що це занадто дорого коштуватиме. Перемога – це коли супротивника переконали взагалі не сідати за гральний стіл.
60 Minutes: А що конкретно ви постачаєте Тайваню?
Палмер Лакі: Усе, що завгодно. Ракети. Барражувальні боєприпаси [барражувальні боєприпаси (loitering munitions) – дрони, які кружляють над районом і, знайшовши ціль, пікірують на неї]. Багато чого, що суттєво ускладнює Китаю переправу через протоку, висадку на Тайвань і вторгнення. Також системи ППО, які захищають критичну інфраструктуру та об'єкти від китайського удару. Це поєднання наступальних і оборонних можливостей. Якщо там знають, що Тайвань може дуже добре оборонятися, здатен збивати всі ці ракети, що летять, і водночас здатен дотягнутися і знищити кораблі в протоці, – це змушує їх замислитися, що робити завтра, наступного місяця, наступного року.
Роботи для завдань, які вбивають людей
60 Minutes: Чи реально, що в нас з'являться солдати-роботи?
Палмер Лакі: Мабуть, це не просто реально, а майже неминуче – питання лише часу. Багато випадкових жертв серед цивільних на військових базах трапляється саме на КПП. До воріт наближаються незнайомі люди, іноді озброєні, іноді ні, і хлопці мають за частку секунди вирішити: ця машина сповільнюється? Вони не побачили, що я наказав зупинитися? Вони відволіклися на телефон? Чи вони таранитимуть блокпост? І зараз єдиний інструмент у цих людей – зброя.
Ця робота ідеально підходить для роботизованої системи, і рішення тоді ухвалювали б зовсім інакше. Якщо машина йде на блокпост, у гіршому разі підірве кілька роботів – і нічого страшного, ми їх заміняємо, вони коштують не так уже й дорого. Можна дозволити собі набагато більше ризику саме там, де це зберігає життя людини по інший бік зброї.
Таких прикладів тисячі. Багатьом солдатам доручають перезаряджати ракети в пускових установках, заряджати артилерійські гармати. Деякі з цих завдань доволі небезпечні. Іноді ці системи вибухають. Загоряються. А ще вони – ціль: одне з перших, що шукає ворог, – це ваша пускова установка ППО. Я не хочу, щоб нею керував солдат. Я хочу, щоб там був робот, бо цю штуку однаково підірвуть.
60 Minutes: Це у вас так розігралася фантазія, чи це реалістичне майбутнє?
Палмер Лакі: Це цілком реалістично, бо багато завдань на війні – фактично самогубство. Якщо можна замінити їх роботом за п'ять-шість тисяч доларів замість людського життя, я не уявляю світу, в якому ми не ухвалимо такого рішення. І чекати цього десять років не доведеться. Уже сьогодні є роботи, здатні керувати застарілими системами озброєнь. Я хочу, щоб роботи керували старими пусковими установками ППО і старими радарними системами – усім тим, що першим потрапить під удар Китаю чи Росії в разі війни. Хлопцю, що сидить у кабіні пускової установки ППО, поки на нього летить ціла зграя китайських винищувачів, не доводиться гадати, чи він загине. Питання лише в тому, коли.
60 Minutes: А ця технологія вже існує?
Палмер Лакі: Безумовно, і це навіть не так складно. Багато таких систем спроєктовані так, щоб керувати ними було просто. Запускаєш генератор, під'єднуєш кабелі, натискаєш кнопки. Уся наша робота над тим, щоб керувати ними було просто солдату, навіть призовнику, тепер обернеться так, що керувати ними стане просто і роботам.
Вашингтон вирішує, кому дістанеться зброя
60 Minutes: Ви технологічний новатор, Палмере, чи торговець зброєю?
Палмер Лакі: Торговець зброєю продає чужу зброю. Він посередник, його робота – продавати, оформляти документи і переміщувати товар. Ви б назвали Ford автодилером? Ні. Ми – виробник зброї. Іноді продаємо напряму, а часто – через урядові пакети допомоги, коли наш продукт беруть і відправляють в інші країни.
60 Minutes: Як ви узгоджуєте свій патріотизм і свою етику з необхідністю все ж отримувати прибуток?
Палмер Лакі: Я поки й сам до кінця не розібрався, бо Anduril – компанія, по суті, дуже неприбуткова. Сто відсотків зароблених грошей ми вкладаємо назад у дослідження і розробки. Я ніколи не поступався місцем у раді директорів, тож це рішення – моє. Клієнтам це теж подобається – легше продавати тому, хто знає, що весь прибуток спрямовується назад у розробку нових систем озброєнь для нього, а не виводиться у вигляді дивідендів акціонерам. Ви, можливо, бачили, що Трамп нещодавно заявив: жодна оборонна компанія, яка не вкладається в терміни, графіки і бюджети, не зможе платити дивіденди. Я щиро це підтримую. Вважаю, що це чудово.
60 Minutes: Є країна, якій ви не продаватимете?
Палмер Лакі: Немає такої країни, якій я не продаватиму, бо це рішення має ухвалюватися за вказівкою уряду США. Не мені це вирішувати. Якби я взяв на себе таке право, це фактично означало б, що я не вірю в демократію, що рішення мають ухвалювати аж ніяк не обрані суспільством і підзвітні йому посадовці. Уявіть світ, де жменька керівників оборонних компаній могла б одноосібно заявити: уряд і народ проголосували підтримати цю країну, але ми відмовляємося. Ми, п'ятеро, зробимо так, щоб ця держава зазнала поразки, щоб її знищив сусід чи супротивник. І саме такої влади – куди більше, ніж ШІ, – я мати не хочу.
60 Minutes: А якщо США накажуть продати країні, якій ви самі продавати не хотіли б?
Палмер Лакі: Пригадав би чимало ситуацій із часів холодної війни, коли США постачали зброю чи системи ППО країнам, з якими люди зазвичай не хотіли б мати справи. У той момент люди обурювалися: не вірю, що ви даєте цим диктаторам системи ППО, – і протестували під стінами оборонних компаній. Потім холодна війна закінчилася, документи розсекретили, і виявилося, що США таємно тримали на аеродромах у тих країнах винищувачі з ядерною зброєю на борту, а системи ППО стояли там, щоб росіяни не могли закинути диверсантів і викрасти ці ядерні заряди. Звісно, у той момент такого вголос не скажеш. Уряд не вийде і не оголосить: усім привіт, ми робимо це, бо в нас є таємна закулісна домовленість тримати ядерну зброю під контролем США в цій напівворожій країні, яка нам одночасно і союзник, і суперник.
60 Minutes: А якщо до вас постукають Китай, Іран чи Північна Корея і скажуть: у вас тут непогані штуки?
Палмер Лакі: Тут усе просто. Якщо уряд США скаже мені це зробити – зроблю. Якщо не скаже, а до мене прийде Китай і я йому продам, – сяду довічно. Якщо прийде Північна Корея – теж сяду довічно, а то й стратять. Людей, які передають Китаю технічну документацію на систему озброєння тридцятирічної давності, саджають на десятиліття. Як думаєте, що станеться, якщо я продам цим людям сучасну зброю зі ШІ? Добра новина в тому, що закон це забороняє, і я це поважаю, бо це воля демократії. Є країни, яким я не можу продавати, хоча особисто вважаю, що варто було б дозволити. Але американський народ вирішив інакше, і це рішення не повинно залежати від мене.
60 Minutes: А ви продавали б Китаю? Продавали б Росії?
Палмер Лакі: Досі живі люди, які воювали не на життя, а на смерть із Німеччиною, воювали з Японією. Немає нічого немислимого в тому, що держави, з якими ми сьогодні ворогуємо, колись стануть нашими глобальними партнерами. Тож я хотів би жити у світі, де можу продавати зброю Китаю. Хотів би жити у світі, де можу продавати зброю реформованій Північній Кореї. Мене за це критикують: Палмере, як ти взагалі можеш таке казати? А я відповідаю: досі живі люди, які буквально билися ножами з японськими солдатами на Тихому океані. Світ змінюється, і треба не просто бути готовим до цих змін, а й сподіватися на них.
Мирний час окупається
60 Minutes: Ваш бізнес – війна, Палмере. Ви хочете миру?
Палмер Лакі: Звісно. В оборонну сферу я пішов заради одного – зупиняти і стримувати такі конфлікти, а якщо хочеш бути причетним до відвернення конфлікту, долучатися треба ще до того, як він почнеться. Багатьох, здається, насторожує те, що я взявся за це ще до війни в Україні. Кажуть: я зрозумів би, якби ви почали після того, як побачили цю війну, але ви робили це раніше, а це не схоже на людину, зацікавлену в мирі. А я відповідаю: ні. Я просто побачив світ чіткіше, ніж ви. Я знав про наближення російського вторгнення задовго до вас. І дорікати мені за це не можна.
З Китаєм та сама історія. Я допомагаю Тайваню ще до вторгнення, бо не хочу опинитися серед тих, хто воюватиме проти Китаю. Я хочу бути серед тих, хто цю війну відверне. А зробити це можна тільки на самому початку проблеми.
Скажу ще одну річ, цілком відверто: мир – штука дуже вигідна. Кажуть, що вигідна війна. А я на власному досвіді переконався, що мир – це теж цілком непогано. У мирний час я заробляю цілком достатньо. Не уявляю, навіщо мені жити з більшим ризиком загинути, з більшим ризиком, що моя країна впаде, заради трохи більших грошей. Багато хто виявляє невиправданий цинізм, кажучи: якщо ти намагаєшся вирішити проблему, чи не тому це, що ти хочеш бути її частиною? Ні. Якби я хотів заробляти гроші, я не пішов би в оборонну галузь. Я пішов би в будь-яку іншу, де шанси на успіх набагато вищі.
Від житлового причепа до двох мільярдів доларів
60 Minutes: Кажуть, найважче заробити перший мільйон. У вашому випадку це були перші два мільярди?
Палмер Лакі: Свою першу компанію, Oculus, я заснував ще підлітком – робив шоломи віртуальної реальності – і продав її Facebook за кілька мільярдів доларів. Потім кілька років працював над віртуальною реальністю у Facebook, поки мене не звільнили. Скажу так: перший мільярд однозначно дався легше, ніж другий.
60 Minutes: Це відбувалося у вашій спальні чи на задньому дворі?
Палмер Лакі: На той момент мене вже вигнали з дому. Я мешкав у житловому причепі завдовжки дев'ятнадцять футів (близько 5,8 метра). Підробляв фрилансером – лагодив комп'ютери й айфони, а ще працював за мінімальну зарплату на човновій верфі, підмітав і прибирав, тож усе обладнання купував сам. Часто це були зламані технічні інструменти, які я потім лагодив, – це набагато дешевше, ніж брати справні. Не думаю, що після мене хтось іще будував завод з виробництва шоломів віртуальної реальності на площі десять на вісім футів (приблизно 3 на 2,4 метра).
60 Minutes: Звучить так, наче це добром скінчитися не могло. Були невдачі?
Палмер Лакі: Я вирвав із причепа вбиральню, щоб знести цю стіну і звільнити місце під лабораторію. Жив неподалік громадського туалету, тож просто проходив два квартали, коли він мені був потрібен.
60 Minutes: У 21 рік ви стали мільярдером. Чому не сказати собі: усе, я своє відпрацював?
Палмер Лакі: Той тип людини, що заробляє мільярд, просто не здатен уявити собі такого. Кажуть: якби в мене був мільярд, я попивав би коктейлі на пляжі. Але саме з таким настроєм мільярда ніколи й не заробиш. Прокляття в тому, що в кожного, хто туди доходить, найпевніше щось негаразд у голові: скільки б він не отримав, зупинятися він не буде. Для більшості з них хвороба – не в накопиченні доларів, а в самій роботі, у бажанні щось робити. Гроші – просто зручне табло, що показує, хто робить більше. Навіщо мені сидіти на пляжі, якщо я можу працювати в Anduril? Навіщо мені масаж, якщо я можу відпрацювати дванадцятигодинну зміну?
60 Minutes: Є щось, чим ви воліли б займатися зараз замість цього?
Палмер Лакі: Безліч усього. Але пригадайте: коли ми запускали Anduril, за тридцять років не з'явилося жодної скільки-небудь значної нової оборонної компанії будь-якого розміру. Від кінця холодної війни – жодної нової компанії вартістю понад мільярд доларів. А мільярд – це не так уже й багато для вартості компанії: досить відхопити 0,1 відсотка оборонного бюджету. Інакше кажучи: за тридцять років жодна компанія не змогла відхопити навіть 0,1 відсотка бюджету. Заснувати Anduril було божевільною ставкою. Якби моєю метою було заробити гроші, це була б справді дурна ставка. Я зробив це, бо хотів допомогти зберегти мир, а не воювати вже після того, як мир буде зруйновано.