У сучасній Польщі еліта і суспільство ставлять питання, чому українці, на думку поляків, не проявляють вдячності за значну допомогу в перші тижні російського вторгнення, а також за великі дипломатичні зусилля з консолідації західного світу навколо підтримки України. Після перших, сповнених емоцій, взаємних проявів солідарності з боку президентів, дипломатів, культурних діячів та простих людей, українці, здається, скористалися польською добротою, яку у Польщі часом називають фраєрством, і "поїхали далі" — шукати вигідніших співпраць у Берліні, Брюсселі, Парижі, ключових внутрішньоєвропейських геополітичних і ціннісних антагоністах Варшави.
Особливу роль при цьому відіграє (анти-)культурна політика сучасної української влади, сфокусована на витісненні російських і нібито російських впливів з українського культурного простору, що призводить до неминучого звуження культурного простору України до лише підкреслено українських сегментів етнічно-українського культурного коду, зосередженого на культі історичних діячів, які пропонували саме такі підходи. Неминучими побічними наслідками цього стають агресивні та ксенофобські тенденції в українському політичному, культурному та медійному просторі, спрямовані не лише на ворогів — тобто Російську Федерацію, — а й проти будь-кого, хто не вписується у дедалі вужче розуміння "українськості" згідно з цими трендами.
Процеси, що відбуваються в Україні під час війни, можна порівняти з "Культурною революцією" в маоїстському Китаї — хоча в значно поміркованішому форматі культурного хунвейбінства, з меншою часткою щирої віри в "ідеали революції". Дуже часто українські "хунвейбіни" — тобто чиновники з питань культури, яких у вільній країні взагалі могло б не бути — керуються абсолютно прагматичними меркантильними інтересами, створюючи собі роботу там, де її немає, або виконуючи неформальні розпорядження згори щодо створення гучних інфоприводів для відволікання людей від реальних проблем.
Показовим прикладом стала нещодавня історія, коли Тарас Кремінь, уповноважений із захисту державної мови, заявив, що використання кількох мов в Україні спричиняє явище, яке він назвав "мовною шизофренією". За його словами, це негативно впливає на національні інтереси та призводить до роздвоєння свідомості, коли люди одночасно використовують російську та українську мови, що, на його думку, може порушувати ідентичність та сприяти колабораціонізму(!). Так, за словами цього чиновника “… двомовність тягне за собою такий феномен у соціолінгвістиці як мовна шизофренія… Через це є колаборанти і люди, які здають українські позиції; люди, які вважають, що можна домовитися з Росією, що є хороші росіяни. Але це небезпечно, шкідливо і загрожує національним інтересам”.
Ідеологічне коріння українського, назву це, неохунвейбінства нерозривно пов’язане з історією Польщі, особливо 1920-1939 рр. Справа в тому, що ідеї виключно української мови спілкування, яка мала би примусово витіснити інші, передусім російську, в південно-західному прикордонні теж румунську і угорську, а також культ УПА, Бандери та Шухевича у якості трохи не “засновників української держави”, формально їх тепер визначають як борців за незалежність України згідно низки державних документів – від моменту відновлення державності у 1991 р. до 2014-2016 рр. були росповсюджені та користувалися широкою підтримкою населення лише у трьох західноукраїнських регіонах історичної Східної Галичини – сьогоднішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Якби у 2012 р. під час європейського чемпіонату з футболу, проведеного у Польщі та Україні, Ви би сказали пересічним мешканцям Києва, Одеси, Харкова чи Донецька, що у їхніх містах за декілька років можуть з’явитися вулиці Бандери і Шухевича, у них від здивування та подекуди обурення очі полізли би до лоба! Та менше з тим сьогодні у більшості обласних центрів з’явилися вулиці на їхню честь. Як це могло статися? Мені видається, що коріння такого мовного, культурного, подекуди (якщо, на приклад, узяти окремі елементи програми “ВО Свобода”, що спиралося переважно теж на західноукраїнський електорат) етнічного витіснення, прагнення ексклюзивності, монопроектності, домінації та заборон іншого сягають корінням у Другу Польську Республіку, передусім у т. з. політику “санації” – тобто витіснення іншого, окрім польського, культурного, мовного, релігійного життя, що сформувало у людей української, білоруської самоідентифікації відчуття меншовартості, ресентимент, прагнення помсти. І якщо прагнення помсти полякам у жахливий, варварський спосіб реалізувалося у ході Волинської різанини (теми значно складнішої, ніж протистояння західних українців та поляків), то ресентимент і почуття меншовартості нікуди не поділися, натомість значно посилилися під час радянської окупації 1945-1991 рр., а певною мірою і в межах незалежної України.
Для справедливості треба зазначити, які процеси паралельно розвивалися у Радянській Україні від 1920 р., чим вони екзистенційно відрізнялися від процесів на Заході України та чому тут, попри меншу національну, подекуди теж підприємчу самосвідомість разом з тим менше ресентименту, відчуття меншовартості, прагнення нав’язування свого способу життя, мови, культури, натомість більше стратегічного мислення. З початком радянського правління УРСР подавала явні ознаки української національної держави у культурній площині. Письменницьке та поетичне відродження, яке згодом набуло епітету “Розстріляне”, кіно, освіта на українській мові (початково навіть у деяких районах радянської Росії), відкрита консолідація літературних діячів УРСР під гаслом “Геть від Москви”, поєднані з соціалістичним та футуристичним романтизмом ленінського СРСР, надали радянській українській еліті – як творчій, інтелектуальній (яскраві приклади – Грушевський, Вернадський), так і політичній (партійній, зокрема радянським диктаторам Хрущову і Брежнєву) широкий спектр для розвитку, віри у майбутнє та самоіддентифікацією з новою державою.
Репресії проти українців в СРСР були незрівняно жорстокішими, ніж у міжвоєнній Польщі – це передусім Голодомор(-и) 1932-1933 та 1946-1947 рр., сталінські репресії проти інтелігенції, яку за рознарядками згори звинувачувли у бутті “ворогами народу” та шпигунстві на користь інших держав, було вбито, закатовано, заморено голодом, депортовано та відправлено у табори мільйони українців. Однак це не сприймалося на той момент більшістю населення та навіть інтелігенції саме як антиукраїнські репресії (тим паче, що масштабні репресії ширилися тоді цілим СРСР, торкалися і найближчого оточення його очільників). Радянський Союз будував свій державний міф на лівих ідеях рівності, державі передусім пролетаріату, у другу чергу – селянства. Задля побудови такої держави очевидними і потрібними – у рамках її ідеології, організації та соціальних практик – були репресії класові та політичні. Національний аспект цих репресій був ретельно маскований під класовий, і лише у випадках умовно “малих” народів – передусім кримських татар, чеченців, деяких інших – був очевидним і беззаперечним. Натомість українці на схід від Збручу у масі своїй не усвідомлювали, що їх репресують саме за те, що вони українці. На відміну від своїх співвітчизників на захід від міжвоєнного польсько-радянського кордону, до яких і після анексії 1939 р. та відновлення контролю у 1944 р. радянська влада ставилася з особливою недовірою, проводила жорстокі репресії проти всіх верств населення та лише підсилювала ресентимент, що зародився у міжвоєнній Польщі.
Лише наприкінці Союзу про радянські репресії стало можливим говорити як про цілеспрямоване знищення українського народу, який, утім, саме у накреслених радянськими геостратегами кордонах здобув незалежність у державі, оснащеній радянською ядерною зброєю, з одним з найбільших – знову ж таки радянського виробництва – конвенційних збройних сил, складів озброєння, потужною важкою промисловістю, зокрема ВПК. Тож підкреслено антагоністичне ставлення до радянського минулого та новоствореної федеративної Росії зберігалося переважно у східногалицьких регіонах. А молода українська якби демократія не дуже розуміла, що робити у реаліях незалежності, багато в чому рухалася за радянською інерцією.
Тут постало ключове питання еліт, яке Україна розв’язала у, можна сказати, подібний до польського спосіб, однак зі значно гіршими результатами. Найкращим етапом українсько-польських відносин вважаються президентства Квасневського і Кучми – двох технократів, вихідців з радянської номенклатури. Вони стабілізували економіки після перших хаотичних спроб перейти до капіталізму, однак, якщо Квасневський будував ринкову економіку євроатлантичного типу та привів Польщу до НАТО і ЄС, то Кучма побудував кланову мафійно-олігархічну систему зрощеного держапарату та великого бізнесу, де корупція – не лише побічне явище, а і по суті фундамент і цемент соціосистеми. Спільними рисами, певно, була усе ж таки системність і певна пострадянська культура державницького мислення та геостратегії. Президенти, хай не всюди, але вміли розставляти геополітичні пріорітети, грати за столом (у багатьох сенсах) як між собою, так і з іншими, зокрема найсильнішими гравцями. Одним із елементів їхніх геостратегій були міцні союзницькі відносини між Україною та Польщею, де понад емоціями, старими образами стояли прагматичні державні інтереси балансуванні на фронтирі протиборчих сил Світу.
Леонід Кучма, обраний виборцями переважно Півдня, Сходу та Центру України, зарекомендував себе як помірковано авторитарний лідер та балансер політично-бізнесових груп всередині країни. Ще як прем’єр-міністр у 1993 р. Кучма підтримував збереження ядерної зброї для українських збройних сил, натомість, ставши за рік президентом, він усе ж таки довершив процес ядерного роззброєння України, підписавши сумнозвісний “Будапештський меморандум”. Як колишній директор ракетобудівельного “Южмашу” у Дніпропетровську – одного з найбільших оборонних підприємств колишнього СРСР – Кучма докладав зусиль до збереження ракетобудівельної галузі в Україні. Під час спроби росіян захопити український острів Тузлу у Керчинській протоці в 2003 р. Кучма цілком відстояв суверенітет України, пригрозивши Путіну збройним опором прикордонників та ЗСУ. З огляду на авторитарні елементи внутрішньої політики та деякі недружні щодо США, як їм видавалося, зовнішні кроки Кучма не став улюбленцем Заходу, хоча і відправив до Іраку український контингент на підсилення місії США того ж 2003 р. За часів правління Кучми тема використання тієї чи іншої мови стояла, можливо, найменш гостро за весь час української незалежності з 1991 р., а політичні конфлікти більше стосувалися переважно соціального устрою та громадянських свобід. Примітно, що Кучма став поки єдиним (!) в Україні президентом, якого у 1999 р. було переобрано на другий термін. На цих виборах він став єдиним за всю історію президентських виборів України кандидатом, який у другому турі переміг як у Львівській, так і у Донецькій областях, які зазвичай ставали протилежними полюсами політичної фрагментації електорату.
Саме завдяки надзвичайно міцним українько-польським, зокрема особистим між президентами відносинам у 2004 р. Кучма довірив польській дипломатичній місії, очолюваній президентом Квасневським, провести медіацію між сторонами конфлікту Помаранчевої революції та сприяти його мирному врегулюванню.
Абсолютно природньо, з цілком зрозумілих причин своїх державних інтересів – як кажуть поляки, рації стану, – від 2004 р. Польща системно підтримувала прозахідні групи українського політикуму, що спиралися переважно на електорат Заходу та Центру України. Треба відзначити, що російськомовні громадяни України до 2014, а подекуди до 2022 р. значною мірою орієнтувалися на зближення з Росією – тож пересторога щодо умовно білоруського сценарію інтеграції України в російську сферу впливу консолідувала незгідну з цим частину суспільства, політикуму і бізнесу України, Польщу та інших союзників України. Третій президент України Віктор Ющенко, певною мірою завдячуючи польській медіації свою перемогу у “третьому турі” виборів, зарекомендував себе як послідовний союзник Польщі та ініціатор низки союзних регіональних форматів у регіоні, альтернативних москвоцентричним СНД і ОДКБ. Лише наприкінці свого президентства Ющенко надав звання героїв Україїни Бандері і Шухевичу, яких у Польщі прийнято вважати злочинцям, чим викликав помірковане обурення польської сторони. Ці укази втім були незаконними, адже зазначені особи були польськими, а не українськими громадянами, та у скорому часі були скасовані за рішеннями українського суду.
Навіть Віктор Янукович (вже з яких би то не було міркувань), як пише у своїй книзі колишній Посол Польщі в Україні Яцек Ключковський, свого часу зазначав, що саме Польща є тією державою, що має достатній авторитет всередині українського політикуму, аби сприяти ефективній медіації між ними. І до 2014 р. Польща послідовно продовжувала не лише свою роль головного “адвоката” України в Європі і на Заході, лоббіста європейської та євроатлантичної інтеграції України, але і системно працювала з різними елітними групами України, балансуючи та втілюючі польські державні інтереси. Натомість з початком мінських процесів навколо конфлікту в Донбасі Польщу, схоже, було виключено з цих процесів за консенсусним прагненням Росії, Німеччини та Франції – “континентальної опції”, як її називають польські геостратеги. Втративши у взаємній вазі, українсько-польські відносини почали відчутно погіршуватися за мірою культивації та вписування у державний міфодизайн української держави націоналістичних західноукраїнських рухів, а особливо болісним та неочікуваним для поляків ударом стала заборона на перезаховання замордованих на Волині поляків.
Після перемоги на президентських виборах 2019 р. Володимира Зеленського, який не підтримував показово націоналістичну риторику свого попередника – олігарха Порошенка – та перших примирливих кроків до польської сторони, зокрема у питання перепоховань, відновилася перспектива примирення та тіснішої співпраці між державами. У 2022 р. Польща та Україна досягли, певно, найбільшого порозуміння, солідарності та відчуття єдності у новітній історії. Обраний якраз за рахунок виборців Півдня, Сходу та Центру країни на гаслах відмови від порошенківської мовно-націоналістичної політики, рівності і поваги до всіх українців, незалежно від їхньої національної, мовної, культурної самоідентифікації, Зеленський спершу намагався проводити примирливий для різних частин українського суспільства, зокрема нацменшин, та навіть антикорупційний дискурс – принаймні, на рівні декларацій.
З 24 лютого 2022 р. українці з різних регіонів та міст, маючи різне етнічне походження, розмовляючи на різних мовах, полюбляючи різну музику і кіно та ходячи до різних церков, надзвичайно згуртовано стали до бою на захист своєї країни. Тоді не те що не могло бути мови про повсякденне тепер відловлювання людей організованими групами ТЦК, до ТЦК стояли величезні черги добровольців, яких організаційно не могли усіх прийняти, а найефективніші підрозділи, зокрема харківський “Кракен”, бійці якого переважно російськомовні, сформувалися взагалі виключно через горизонтальні особисті контакти в обхід бюрократичних структур комплектування. Українці, об’єднанні спільною метою відстояти країну та вигнати ворога, самоорганізовувалися, обходили бюрократичні перепони, які тоді значною мірою самоусунулися.
У лютому-березні Володимир Зеленський закликав українців до Вітчизняної війни і давав прифронтовим містам статус міст-героїв (Маріуполю, Харкову, Чернігову тощо), посилаючись до зрозумілих і близьких більшості українців архетипів боротьби за свою державу, успадкованих значною мірою з доби СРСР у Другій Світовій. Саме тоді, на подив цілого Світу і всупереч прогнозам більшості військових аналітиків, Україна здлобула найвизначніші перемоги у цій війні. Хіба відверто божевільним могло тоді прийти в голову запроваджувати якісь мовно-культурні примуси та репресії чи навіть робити зауваження щодо вжитку “не тієї” мови. Автор статті перебував на той момент у ТРО м. Києва, сформованій на базі націоналістичної (!) організації в обхід ТЦК, де майже половина бійців спілкувалися російською – і жодних конфліктів ані на вишколі, а ні в умовах боїв це не викликало, адже люди були об’єднанні екзистенційною метою. І саме в цей час мільйони українців знайшли прихісток Польщі, де зустріли величезну солідарність і підтримку звичайних поляків – за статистикую кожен третій поляк приймав у себе вдома біженців з України. Спілкуючись різними мовами, люди прагнули передусім зрозуміти один одного, адже українська і польська є дуже схожими і загалом навзаєм зрозумілими, а російську чимало поляків знають зі шкільних років.
Після успішного завершення оборони Києва до столиці почали масово вертатися чиновники, які у своїй більшості повтікали наприкінці лютого, бюрократичний апарат, який в Україні наскрізь просякнутий корупцією, відновив свою діяльність. Одним із перших відчутних для населення невдалих рішеннь стала регуляція ринку пального у квітні-травні 2022 р., яка швидко призвела до більшого дефіциту на заправках, ніж навіть у перші дні повномасштабного вторгнення. Надалі державний апарат і чимало місцевих адміністрацій, користуючись розширеними повноваженнями в умовах воєнного стану, взяли курс на “закручування гайок”: заборона на виїзд чоловіків призивного віку за кордон (з перших днів воєнного стану, з поступовим ускладненням) посилення податкового тиску на бізнес, розчинення частин тероборони в ЗСУ та їх реорганізація у фактично регулярні частини, запровадження державного контролю за волонтерським рухом.
Протягом 2 років повномасштабної війни ці зміни супроводжувалися гучними корупційними скандалами, які в умовах екзистенційної для української держави війни викликали значно різкішу критику з боку суспільства, а також західних донорів допомоги Україні. Можливо, найвидатнішим явищем ненаситної корупції в умовах воєнного стану стали дії ТЦК – закладів мобілізації українців до війська, – які за в середньому 5-10 тисяч доларів оформлюють військовозобов’язаним “білі квитки”. Задля збільшення кількості “клієнтів” працівники ТЦК почали буквально виловлювати людей на вулицях та насильно, позбавляючи свободи пересування, мобілізовувати або примушувати до сплати хабарів. Характерним показником змін у характері організаційних здібностей української держави можна також вважати бойові дії у 2023-2024 рр.: надзвичайно затягнута, піддана критиці міжнародних військових експертів, кривава оборона Бахмуту, оспіваного державними медіа як “Фортеця-Бахмут”, за пів року анонсована спроба наступу на Запоріжжі, яка наштовхнулася на заздалегідь якісно підготовлену російську оборону та не досягла успіхів, натомість величезних втрат, послідовні провали на донецькому фронті у 2024 р., які супроводжуються дедалі більшою кількістю повідомлень про втечу та дезертирство перевтомлених або невмотивованих бійців – часто з-поміж виловлених на вулицях працівниками ТЦК.
Паралельно до невдалих управлінських рішень, корупційних скандалів та невдач на фронті та ніби у паралельній реальності мирного життя в тилу, сповненого коштовними проектами з благоустрою, українські чиновники у галузі культури спільно з неохунвейбінами-активістами розпочали різноманітні заходи з дерусифікації та українізації. Було ухвалено низку законів, підзаконних актів та рішень місцевих громад щодо т. з. культурної “деколонізації”, що полягала у знесенні пам’ятників, перейменуванні вулиць, присвячених діячам російськомовної культури, часто безпосередньо пов’язанним з місцями увіковічення, яких у рамках цього націонал-ресентиментного дискурсу було визначено як причетних до російського імперіалізму.
Примітно, що навіть на Заході України демонтажі пам’ятників, зокрема поету та письменнику Олександру Пушкіну, розпочалися лише 7 квітня 2022 р., тобто через тиждень після вигнання російських військ з-під Києва. Маховик українізації та дерусифікації поступово набирав обертів. Найвідомішими акціями з дерусифікації – офіційно це згодом назвали “засудженням та забороною пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії” – стали демонтаж пам’ятників не лише діячів імперських російських режимів, а і всесвітньо визнаних культурних діячів, спроби перейменувати музей видатного київського письменника Михайла Булгакова, мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту, зокрема на продаж книжок українських письменників на російській мові на території міста Києва, перейменування історичних вулиць та наміри демонтажу низки історичних, захищених міжнародними конвенціями пам’ятників в Одесі, а також ініціатива чиновників і активістів щодо так званого “КультНаступу”, який декларує витіснення російської мови, літератури, музики та кіно. Одним із ключових підписантів, позначених на сайті “КультНаступу” на п’ятій шпальті, є відомий у Польщі фальсифікатор історії та послідовний провокатор розбрату між українцями і поляками – Володимир Вятрович.
Прояви відтинання української держави від європейської цивілізаційної рамки, з огляду на вище наведені події, втілюється не лише у відмові дозволити полякам перезаховати замордованих на Волині людей, натомість має системний характер і започатковуються часто одними й тими ж самими людьми та інституціями. Польща, маючи досвід такої медійної структури, як “Белсат”, яка свого часу стала однією з найпопулярніших у Білорусі, могла би активніше взаємодіяти і з українською громадськістю. Зі зростанням кількості і радикалізму неохунвейбінських ініціатив, в Україні є дедалі більший запит на відкритий і цивілізований дискурс, який сприятиме як внутрішньоукраїнському суспільному ладу, так і цивілізованій взаємодії з сусідами і партнерами. Активна інформаційна взаємодія Польщі з українським суспільством зовсім не мусила би концентруватися лише на дискурсі, близькому Східній Україні з огляду на спільне протистояння культу ОУН(б) і УПА, натомість балансуючи між різними суспільними групами в Україні, Польща здобула би одну із золотих карт у реалізації своєї східної політики – подібно, як це роблять США, Велика Британія, Німеччина, навіть ворожа нам Росія – держави, чия зовнішня інформаційна політика є ключовою складовою зовнішньої політики як такої.
Полякам тепер вже нема чого остерігатися східних українців та їхніх політичних лідерів з огляду на поверхневу культурну подібність російськомовних українців та росіян. Після варварського нападу росіян 24 лютого 2022 року, після нищівних бомбардувань та злочинів на окупованих територях у Харкові, Маріуполі, Чернігові, під Києвом, в Ізюмі, Херсоні та багатьох інших містах ставлення до російської держави у цих регіонах стало однозначно неприйнятним і не передбачає жодного дрейфу у бік зближення з Росією. Розрив культурних, міжсуспільних, світоглядних контактів з Росією створив певну ідеологічну порожнечу, яка може заповнюватися агресивним неохунвейбінським дискурсом націоналістичного ресентименту, може заповнюватися цінностями глобального трансатлантичного проекту, які, втім, з огляду на особливості ментальності не такі легкі для сприйнятті в цих регіонах. А може заповнюватися цінностями спільного простору Міжмор’я – простору тісно пов’язаних між собою народів, культур, миного і майбутнього.
Разом з тим, жодним чином не варто приписувати моноетнічне і вузькопроектне мислення виключно мешканцям західноукраїнських, колишніх східнопольських регіонів. Є величезна кількість мудрих людей, що там мешкають або походять звідти, які якнайкраще бачать його наслідки та перспективи. Зрештою, письменник та поет Іван Франко, який у своєму “Захарі Беркуті” закладає ідеали та архетипи українського громадсько-політичного ладу та висловлюється за якнайміцніші українсько-польські відносини, походить саме зі Східної Галичини. А прихильників умовного “бандеризму” та інших форм нав’язування аспектів ідентичності сьогодні можна знайти у будь-якому куточку України, та і у Польщі подібні націонал-ресентиментні політичні сили зустрічаються. Автору статті йдеться про те, щоби польські дециденти звернули увагу і на іншу, більшу частину України, на оперті на її виборців елітні групи. Нас об’єднують спільні стратегічні цілі – мир, безпека і процвітання Міжмор’я, спільний стратегічний ворог, – Росія, спільні стратегічні конкуренти у Євразії і спільні екзистенційні цінності. Що теж важливо, наші світоглядні позиції нічого суттєво не розділяє.
Жахливі події ХХ століття та їхні опосередковані соціопсихологічні наслідки у ХХІ столітті не мають ставати приводом для ксенофобії та перекидування взаємини звинуваченнями. В інтересі Польщі є визнати свою відповідальність – саме відповідальність, а не провину – за вузькопроектний моноетнічний курс Другої Польської Республіки. Адже ця відповідальність надає польському суспільству та уряду легітимні підстави включитися до трансформаційного суспільного полілогу в Україні – дещо подібно, як це було у 2004 р. Ідея того, що західноукраїнський націоналізм є органічним наслідком та ґротескною калькою польського націоналізму міжвоєнної доби, може видатися дивною та обурливою для багатьох поляків, особливо у контексті сучасного “волинського” дискурсу польських істориків та громадськості. Однак не викликає ж у німців та французів здивування твердження, що німецький націоналізм виник під впливом французького націоналізму наполеонівської доби, хай би які жорстокі наслідки для Світу, зокрема для самої Франції він не приніс. Адже німці і французи системно пропрацювали свої конфліктні моменти в історії, налагодили діалог не лише між елітами, а і між суспільствами – і в такий спосіб із запеклих ворогів перетворилися на послідовний тандем, фактично керуючи Євросоюзом та низкою загальноєвропейських проектів. І на міжнародній арені Німеччина і Франція системно, за рідкими виключеннями, займають спільну позицію, що мало місце і у спробі вирішенні російсько-українського конфлікту у Нормандському форматі.
Україна і Польща, подібно до Франції та Німеччини, мають величезний потенціал розвитку, процвітання, створення спільного культурного та суспільного середовища, та насамперед тепер – безпеки і оборони у Балто-Чорноморському макрорегіоні. Ми стоїмо перед спільними викликами загрози з боку Росії, різноманітних прагнень щодо обмеження нашого самовизначення з боку деяких західноєвропейських держав та інституцій, натомість разом органічно творимо логістичні ланцюги та брами, за допомогою яких можемо суттєво впливати на геополітичне, економічне та торгівельно становище в Євразії
Відверто з'ясувавши, у чому полягають причини глибинного ресентименту, видаваного тепер за посилену національну свідомість західноукраїнських регіонів, які колись були східнопольськими, можна буде переусвідомити та остаточно розв’язати між- та внутрішньонаціональні конфлікти. Спираючись на етос, базований на цивілізаційності, свободі, гідності, солідарності та взаємній довірі, опертий на спільні державні інтереси у геополітичному укладі сил, ми можемо будувати цілісну, орієнтовану на майбутні перемоги, а не на минулі поразки, національну самоідентифікацію як поляків, так і українців, а також регіональну самоідентифікацію народів Міжмор’я. Автори, а не Жертви, творили, творять та творитимуть історію, в яку їх вписують золотими літерами.
Дмитро Кадубін, автор каналу “Цивілізація”, співведучий каналу Юрія Романенка в українсько-польських ефірах.