Про екстремальний нахил і несиметричність магнітосфери крижаного гіганта поки відомо тільки за даними, зібраними під час прольоту зонда NASA повз Уран в 1986 році. Фізики запідозрили, що ці дані показували не нормальний стан планети, а результат тимчасового явища. Зонд «Вояджер-2», запущений майже одночасно зі своїм «братом-близнюком» у 1977 році, через вісім років пролетів приблизно за 80 тисяч кілометрів від Урана і за кілька годин зібрав стільки безцінної інформації, що її вивчають досі. Одним із найцікавіших відкриттів тоді стало своєрідне магнітне поле цієї планети.
По-перше, воно виявилося на цілих 59 градусів нахилено до осі обертання Урана. На Землі магнітні полюси не збігаються з географічними, але все ж таки зразкова відповідність є. По-друге, центр магнітного поля Урана також розташований далеко не в його ядрі. На думку вчених, це тому, що воно і виробляється не ядром планети, як у Землі, а шарами електропровідної речовини на порівняно невеликих глибинах. Зрештою, вкрай незвичайним виявився склад магнітосфери: очікуваної в ній зарядженої плазми було дуже мало, а натомість радіаційні пояси були просто «забиті» електронами.
Нещодавно всю цю картину ще раз розглянув разом із колегами дослідник фізики космічної плазми із Лабораторії реактивного руху NASA Джеймі Ясінскі. У нещодавній статті, що вийшла в журналі Nature Astronomy, вчені поділилися цікавими висновками: на їхню думку, під час прольоту «Вояджера» магнітосфера Урана була аж ніяк не у своєму звичайному стані. Хоча проліт зонда відбувся під час сонячного мінімуму, саме того дня, схоже, Уран зазнав посиленої атаки сонячного вітру — потоку частинок речовини нашої батьківської зірки.
Дослідники, наприклад, виявили, що за два дні до прольоту щільність сонячного вітру на околицях Урану почала різко збільшуватися. Коли зонд досяг межі магнітосфери планети — так званої магнітопаузи, — вона була дуже низькою. Фізики підозрюють, що на той момент якась раптова сонячна подія «стиснула» магнітосферу крижаного гіганта, змінила її склад і всю конфігурацію. Плазму тимчасово здуло сонячним вітром, придавило ближче до планети, тому зонд її не зафіксував. У цьому спостереження магнітного поля Землі та інших планет показують, що у разі верхні шари магнітосфери починають заповнювати легші частки — електрони.
Вчені також припустили, що під ударом сонячної речовини силові лінії магнітного поля переєднувалися. Якби «Вояджер» прилетів до Урану лише на тиждень раніше, він застав би зовсім іншу картину, упевнений Джеймі Ясінскі.
Ці висновки змусили переоцінити як «внутрішній світ» далекої планети, а й шанси знайти підлідні океани деяких його супутниках. Оскільки вода у рідкому стані добре проводить електрику, її наявність усередині місяців Урана обов’язково видасть його магнітосфера.
Дані «Вояджера» практично позбавили надій перевірити це з Титанією та Обероном, хоча їх вважають обнадійливими кандидатами: вони розташовані далі за інших великих супутників і, як вважали вчені, знаходяться біля меж дії магнітного поля Урану. Тепер фізики підкреслили, що насправді і Титанія, і Оберон найчастіше знаходяться всередині магнітосфери планети, а майже за її «територією» вони 1986 року опинилися тимчасово.