Пітер Зейхан усю кар'єру повторює одне: у Росії закінчується час. У розмові з Пйотром Курзіним для The Global Gambit він доводить, що цей час добіг кінця саме там, куди майже ніхто не дивився: на нафтових родовищах. За шість тижнів українці завдали понад 140 ударів по танкерах тіньового флоту. Будь-який енергетичний чи транспортний об'єкт у межах приблизно 1000 кілометрів (600 миль) від фронту тепер законна ціль, а зрілі свердловини після зупинки вже не запустиш без технологій, які забрали санкції. Зейхан також пояснює, чому півострів із плацдарму перетворився на гирю на ногах російської армії, чому Кремль досі не впрягся в цю війну по-справжньому, і що має статися, щоб Росія почала розпадатися.
Заради чого насправді воює Росія
Пйотр Курзін: Минуло чотири з половиною роки. Як ви оцінюєте перебіг цієї війни порівняно з тим, що казали на її початку?
Пітер Зейхан: Одразу окреслю, що тут поставлено на карту. Росіяни дивляться на це так: донедавна вони мали найгіршу демографію у світі й дивилися в очі вимиранню російського населення протягом цього століття. З їхньої точки зору, все це – про виграш часу.
Кордони пострадянської Росії насправді довші за кордони Радянського Союзу, і тепер вона опинилася не з того боку географічних бар'єрів, які захищали СРСР. Замість Карпат і Балтійського моря як зовнішнього рубежу все відсунулося далеко за Прибалтику й Україну. Через кілька років у росіян просто не вистачить людей, щоб утримувати навіть старі кордони, не кажучи вже про нові. Тож у їхній логіці, якщо їм не вдасться знову розширитися до тих географічних опорних точок, це справді їхнє останнє десятиліття чи два. І, найімовірніше, вони мають рацію. Зворотний бік медалі: якщо вони підуть на велику війну і втратять останнє покоління, все скінчиться просто зараз.
У багатьох сенсах це масштабніший воєнний конфлікт, ніж світові війни, які пережило людство, – бо йдеться про те, щоб прибрати з рівняння – потенційно – одного з головних гравців Європи, який був у ній 400 років, або ж перетворити його на державу, що знову набирає міць і дотягнеться аж до Вісли.
Проблема таких, як я, у тому, що правила гри постійно змінюються у нас на очах. Коли все починалося, я зіставляв Росію й Україну і бачив, за найобережнішими підрахунками, чотирикратну перевагу в населенні, десятикратну – у військовому потенціалі, двадцятип'ятикратну – в промисловій базі, на порядок більшу спроможність заробляти тверду валюту і такий рівень зв'язків із китайськими виробниками, якого Україна просто не може досягти. П'ять років тому я, мабуть, був одним із найбільших оптимістів щодо шансів України, і навіть я думав, що все скінчиться за рік. Але ось минуло п'ять років, і українці не просто досі тримаються – вони знайшли нові способи розквасити росіянам носа і змінити саму механіку бойових дій на місцях.
Але мушу наголосити на одному. Станом на лютий цього року Україна все ще програвала. Програвала повільно – через демографічний дисбаланс.
Будь-який бій, у якому українці не завдають росіянам утрат у співвідношенні вісім до одного, – це бій, який українці програють.
Завдяки новим воєнним технологіям, які з'явилися цього року, це співвідношення вісім до одного тепер досягається регулярно. Тож уперше за весь конфлікт бій нарешті став рівним. Це не означає, що українці переможуть, але вперше вони не втрачають територію, а це має колосальне значення.
Цифри, які Москва перестала рахувати ще 2006-го
Пйотр Курзін: У Росії демографічна проблема, але вона є і в усій Східній Європі, і в усіх пострадянських країнах, включно з Україною. Чи не втрачає сенс робити таку велику ставку саме на депопуляцію?
Пітер Зейхан: Самі росіяни точно не бачать цього так, а тут важлива саме їхня оптика. Одна з наших постійних західних проблем – ми звикли вважати їх технологічно відсталими, культурно варварськими і вкрай неефективними. Можливо, усе це й правда. Але це не скасовує факту: вони вже 350 років лишаються домінантною силою в Європі.
Пйотр Курзін: Я особисто так не думаю. Русофобії довкола вистачає, і на те є зрозумілі причини, але я сам частково родом із тих країв і можу сказати: росіяни зробили величезний внесок у технологічний прогрес. Космічна гонка велася між СРСР і США, і до тієї ширшої промислової бази, що її живила, треба зараховувати й Україну. Вважати росіян відсталими – абсурд. Але моя теза лишається: якщо жодна країна Східної Європи чи пострадянського простору не виходить на рівень відтворення населення 2,1, це проблема для кожної держави регіону, війна тут чи не війна.
Пітер Зейхан: Усі в цьому регіоні борються за час, і для історії справді важливо, хто посиплеться першим. Щодо Росії – надійних даних у нас немає приблизно з 2006 року – саме тоді вони перестали збирати статистику, яка давала б чітку картину. Найімовірніше, ситуація в них схожа на українську, а в України дані кращі, і ці дані вказують на те, що вже протягом двадцяти років людей віком до 40 не вистачить, щоб керувати країною так, як нею керують зараз.
Пйотр Курзін: За останніми оцінками, у Росії коефіцієнт народжуваності близько 1,5, в Україні – близько 1,3. В Угорщині – приблизно 1,1, гірше, ніж в Італії.
Пітер Зейхан: Я б сказав, що російські дані вигадані на всі сто відсотків і що реальна картина далеко не така райдужна. У цьому й проблема – даних просто немає. Востаннє росіяни подивилися на цифри у 2006-му, їм не сподобалося побачене, і вони просто припинили рахувати. Тож ми не знаємо. Але якщо вірити офіційним цифрам буквально, у 2000-х стався грандіозний бебі-бум, народжуваність мало не подвоїлася. Це нісенітниця. Такого в історії людства ще не було.
Пйотр Курзін: Тобто жодна перевага в технологіях, жодна потужність дронів чи щось подібне не компенсує браку особового складу і структурної проблеми.
Пітер Зейхан: Я б не наважився сказати це так прямолінійно, бо правила цієї гри вже мінялися безліч разів, і особливо помітно – за останні півроку. Демографічна деградація відбувається не лише на пострадянському просторі, а по всьому світу. Жодна країна не має імунітету. Думати, що воєнна стратегія не перебудується під брак людей, наївно, і ми спостерігаємо це в реальному часі. А от прогнозувати, куди це заведе, – зовсім інша справа. Ми зараз перебуваємо посеред другої революції у військовій справі, і їй лише три роки. Як усе це виглядатиме через десять, двадцять чи тридцять років, я уявлення не маю.
Воєнна економіка, яка тільки тепер по-справжньому запускається
Пйотр Курзін: Повернімося ближче до сьогодення. Українську економіку значною мірою тримає Захід. З російського боку багато аналітиків кажуть, що зараз саме воєнна економіка тримає на плаву цивільну. Це впливає і на все, що могло б підтримувати демографію, і на коефіцієнт демографічного навантаження, і взагалі на все.
Пітер Зейхан: Варто пам'ятати: вперше ми справді бачимо, що Росія перевела економіку на воєнні рейки. З погляду капіталістичної логіки це вкрай неефективно, але це, звісно, не означає, що система не може працювати. Це означає, що вперше за п'ять років росіяни воюють так, ніби це справжня війна, а не другорядна затія. І це має наслідки – зокрема, повну мобілізацію, якої ми ще не бачили. Але сказати, що це зламає систему, я б не наважився. Напруга просто перерозподіляється по різних ділянках.
Пйотр Курзін: Але ж це нежиттєздатно.
Пітер Зейхан: Нежиттєздатно – якщо ваша мета сучасна економіка, орієнтована на споживання. Але росіяни за останні двадцять п'ять років хіба що загравали з такою метою, а насправді ніколи не сприймали її всерйоз. Це державницька система, просто тепер розвернута в інший бік.
Пйотр Курзін: Це просто інший спосіб назвати це мафіозною державою?
Пітер Зейхан: Раніше це справді більше нагадувало мафіозну державу, і та керівна структура нікуди не поділася. Але зараз ми бачимо радше класичну воєнну економіку, де споживання й попит визначає військове замовлення.
Пйотр Курзін: І вона починає руйнуватися, бо війна йде не так, як планував Кремль.
Пітер Зейхан: Росіяни свого часу таки збудували часткову споживчу економіку, тож є що "проїдати", і вони вже почали це робити. Це не означає, що вони переможуть. Це не означає, що напруги не буде. Це не означає, що їм доведеться змінювати те, як вони тримають у покорі власне населення. Усе це правда. Але Росія вже проходила через таке раніше і, за російськими мірками, виходила з цього цілком непогано.
Пйотр Курзін: Багато хто вважає, що цю війну не вирішить поле бою. Її вирішать політичні зрушення поза фронтом або економіка.
Пітер Зейхан: Не хочу сказати, що це неправда. Але якщо подивитися на війни, які країни вважали екзистенційними, а саме так росіяни бачать цю війну, – економіка мусить по-справжньому обвалитися, перш ніж відбудуться відчутні зміни у воєнній політиці. Три роки тривало необмежене бомбардування нацистської Німеччини, і зламало нацистську воєнну машину зовсім не воно. Три роки тривала необмежена підводна війна проти Японії. Ось що зламало Японію – але на це пішло три роки.
Пйотр Курзін: Минуло вже майже п'ять років. Ця війна триває довше, ніж для Радянського Союзу тривала Велика Вітчизняна війна.
Пітер Зейхан: Так, але це вперше, коли ми починаємо бачити повну мобілізацію. З мого погляду, усе це тільки починається.
Пйотр Курзін: Для Путіна це ризик. Оголосивши мобілізацію, він визнає, що це війна, що його "спеціальна воєнна операція" йде не за планом і що йому бракує людей, – або ж він притягне ще 30 тисяч із Північної Кореї. А якщо не оголосить, доведеться змиритися, що на фронті й далі буде важко.
Пітер Зейхан: У нього в запасі ще сім мільйонів людей, яких він може мобілізувати, якщо захоче. Щоправда, це останнє покоління росіян-чоловіків до тридцяти років, і ціна такого кроку, звісно, величезна. Але росіяни насправді досі не впряглися в цю війну по-справжньому. Вони намагалися ставитися до неї так, як самі її й назвали, – "спеціальна воєнна операція". Ми не бачили повної мобілізації економіки. Ми не бачили, щоб промисловість отримала інвестиції, потрібні для масштабного нарощування виробництва. І ми точно не бачили мобілізації населення в тому масштабі, у якому це робили в попередніх війнах за участі СРСР чи Росії. Зараз це якраз починається. Це не безризиково. Гарантій перемоги більше немає. Але думати, що в Росії станеться політичний злам без набагато глибшого економічного потрясіння, ніж те, що ми бачили дотепер, – це надмірний оптимізм.
Пйотр Курзін: Наскільки серйозного спротиву всередині Росії ви очікуєте? Останніми днями були протести навколо антивоєнної партії, хоча варто зауважити: ці росіяни голосують проти війни настільки, наскільки вона зачіпає їх самих, і не обов'язково тому, що їх хвилює, що вона робить з українцями.
Пітер Зейхан: "Яблуко" вже давно суто декоративне. Щоб дійти до справжнього зламу, спершу має закінчитися апатія. Найкращий приклад, який я можу навести, – заколот Пригожина, коли він провів своїх людей 1500 кілометрів у бік Москви. Впадали в очі два моменти. Жоден командир регулярної армії до нього не приєднався, і жоден командир регулярної армії не спробував його зупинити. Для мене це підкреслило, наскільки глибокою є апатія в Росії – навіть усередині силових структур – щодо того, що відбувається. Це означає, що Путіну дуже важко когось мотивувати. І так само важко будь-кому знайти в собі мотивацію проти нього. Поки ми не дійдемо до ситуації, коли на фронті будуть не просто дезертири, а солдати, що стріляють у власних командирів, я не бачу для Путіна серйозної внутрішньої загрози. Поки що ні.
Пйотр Курзін: До цього ще дуже далеко, і я не хочу захоплюватися й називати це кінцем Кремля чи системи. Це неймовірно складна конструкція, яку роками вибудовували саме для того, щоб не втратити владу.
Пітер Зейхан: Вона й близько не така стійка, як Корпус вартових ісламської революції в Ірані. Тут я з вами не погоджуся.
Дрони, які самі ухвалюють рішення
Пйотр Курзін: Перейдімо до українського боку. Удари по Wildberries, диверсії, ліквідації високопоставлених осіб – це для вас поверхові явища чи щось таке, що реально щось змінює?
Пітер Зейхан: Ні, це цілком реальні речі. Українці дуже розумно намагаються змінити всю арифметику цієї війни. Дозвольте пояснити технологію – вона справді новаторська.
Донедавна дрони керувалися напряму. Це називають FPV – вид від першої особи. Між пультом і дроном тягнеться канал зв'язку – цифровий або фізичний оптоволоконний кабель, – і оператор веде апарат у реальному часі. Оптоволоконний дрон заглушити неможливо. Цифровий – можна. Або є те, що я назвав би "тупим" дроном: йому задають координати, він летить туди й врізається в ціль. Це й були ті дві технології дронів, які існували у світі останні двадцять п'ять років – відколи у Сполучених Штатах з'явилися перші крилаті ракети, а за ними перші Predator і Reaper. Недолік у тому, що за межами певної дальності зв'язок стає вразливим, і його можна заглушити електронними засобами. Саме тому на лінії фронту всюди видно ті тонесенькі оптоволоконні нитки – у них обмежена дальність.
Із лютого змінилося ось що: українці почали закладати трохи пам'яті у свої дрони середньої й великої дальності. У ній – фрагмент карти, фрагмент накладеної схеми місцевості, можливо, кілька силуетів, а найголовніше – ієрархія цілей: дистиляційні колони, електропідстанції, паливні автоцистерни. Дрон долітає до району цілі, один раз оглядається за допомогою оптики, розпізнає те, що заклали в його програму, і ухвалює єдине рішення – виходячи з того, що найвище в його переліку пріоритетів. Після цього він іде на ціль. Оскільки рішення ухвалюється на борту за наперед заданим деревом рішень, заглушити такий дрон неможливо.
Тож у росіян є лише два способи захиститися від таких дронів: заглушити їх ще до того, як вони дістануться району цілі, – а це майже неможливо, – або фізично збити, а для цього потрібна протиповітряна оборона. А оскільки українці щодня запускають сотні таких дронів, в усієї російської системи просто вичерпується спроможність ППО. Це змінює саму природу війни, а заразом руйнує всю концепцію Росії як безмежного простору, що поглинає нападників, доки ті самі не виснажаться і не розваляться.
Це змінює всю арифметику, бо тепер росіянам доводиться захищати кожен клаптик своєї території, а зробити це вони аж ніяк не в змозі.
Путін перекинув свою протиповітряну оборону, щоб зосередити її на кількох конкретних напрямках – передусім у Криму й Москві. Усе інше залишається більш-менш відкритим. Економічні збитки, яких завдають українці, величезні. Кілька днів тому стався перший удар на відстані близько 1800 кілометрів (1100 миль) від фронту – тепер під ударом навіть Сибір.
А буквально за останні два тижні удари середньої дальності, яких українці завдають ще з березня і які знищують тилове забезпечення російських військ у радіусі 300-400 кілометрів від фронту, дали такий ефект, що українці змогли перейти в наступ у замінованих зонах – і перемагати. Від початку цього наступу минуло лише два тижні. Але вперше росіяни взагалі не можуть довезти в район бойових дій ні дронів, ні людей, ні пального, ні продовольства, і це вже впливає на їхню здатність утримувати лінію фронту. Що буде далі протягом наступного місяця – надзвичайно цікаво спостерігати, адже такого ми ще не бачили – і не лише в цій війні, а взагалі на війні.
Москва втрачає Балтику і Чорне море
Пйотр Курзін: Це шалена динаміка ще з минулорічної операції Spider's Web, коли дрони завезли у фурах. Кампанія увесь час розширюється – від нафтопереробних заводів до того, що фактично є російським аналогом Amazon, – удари йдуть по енергетичній інфраструктурі, логістиці, портах, експортних маршрутах, і дійшло до того, що Росія подекуди сама починає імпортувати енергоносії. Як це впливає на її статус енергетичної наддержави і на енергетичну безпеку загалом?
Пітер Зейхан: Спершу застереження, а вже потім прогноз. У тому, що зараз робить Україна, немає нічого технологічно надскладного. Це готові компоненти, зібрані по-новому. Я був би вражений, якби росіяни не робили того самого вже до кінця цього року. Поки що цього не сталося, але для цього не потрібні найсучасніші напівпровідники. Більшість цих штук працює на чипах 16 нанометрів і гірше – тобто на кілька поколінь позаду передового краю, і жоден з них не підпадає під експортний контроль. З технічної точки зору це дуже, дуже легко скопіювати. Ми вже бачили, як щось подібне робили іранці у своїй війні зі Сполученими Штатами. Я б навіть сказав, що більшість ударів, які ми бачили на арабському березі Перської затоки, по американських військових об'єктах, завдавали саме такі дрони з пам'яттю – простіші, але цілком робочі. Тож якщо росіяни зможуть пустити в хід свою масу і китайську промислову базу й скопіювати цю тактику, Україні буде дуже непереливки.
Але поки що до цього не дійшло. Наразі законною ціллю є будь-який енергетичний чи транспортний об'єкт у радіусі приблизно 1000 кілометрів (600 миль) від фронту. І лише за останні шість тижнів було понад 140 ударів по танкерах тіньового флоту в Азовському й Чорному морях. Ми на порозі кінця здатності Росії експортувати через Балтику чи Чорне море. За найобережнішими оцінками, це три-чотири мільйони барелів нафти й нафтопродуктів на добу – і це кінець здатності Росії грати на енергетичних ринках у великому масштабі. Поки що в них залишається сибірський експортний маршрут, але залізниця й трубопроводи там разом пропускають менш ніж третину того, що йде на захід.
Тож так, довгостроковий ефект буде. Це кінець Росії як значного експортера енергоносіїв.
Пйотр Курзін: Кінець – і все.
Пітер Зейхан: Саме кінець. Щойно фізичну інфраструктуру знищать, свердловини законсервують, а більшість із них – свердловини зрілих родовищ, які без іноземних технологій не розробиш.
Росіянам доведеться перебурювати ці свердловини заново, а зробити це вони не зможуть, доки не буде знято санкції. У китайців потрібної технології немає.
І цього не станеться щонайменше доти, доки не закінчиться війна. Якщо Україна програє, цього взагалі ніколи не станеться. Якщо Україна переможе, спершу треба зрозуміти, якою взагалі буде повоєнна Росія, і лише потім казати, чи це можливо. Тож так, це кінець.
Пйотр Курзін: Мої колеги в Сибіру постійно кажуть, що нафту й газ не можна просто вмикати й вимикати, як рубильник, і що саме це люди постійно не розуміють. Крім того, у них немає компонентів – здебільшого західного походження – для відновлення родовищ.
Пітер Зейхан: Залежить від конкретного родовища, але загалом це хороша відправна точка. І річ не лише в компонентах. Росія не вміє експлуатувати зрілі родовища без сторонньої допомоги. Зараз цим займаються етнічні росіяни з російським громадянством, яких свого часу навчали Schlumberger, Halliburton та інші західні нафтосервісні компанії, – таких людей близько сотні, і вони з останніх сил намагаються втримати все на плаву. Вони самі розуміють: якщо видобуток справді зупиниться, відновити його вони вже не зможуть.
Пйотр Курзін: Що значить – вони самі не вміють це робити?
Пітер Зейхан: Вони можуть підтримувати вже наявний дебіт. У пласт закачують вуглекислий газ, воду, природний газ або скраплений нафтовий газ, який відбирають із нафтового потоку, щоб не забивати труби. У північних російських родовищах є чимало способів підтримувати пластовий тиск. Але якщо тиск падає через зупинку видобутку, свердловину зазвичай доводиться покидати, і тоді потрібен запуск з нуля – фактично нове буріння. Ці технології в Росії не застосовували від часу введення цих родовищ в експлуатацію, бо це не свіжі свердловини. Персонал, який там є, ніколи не навчали цього робити. Щойно ці зрілі свердловини зупиняться, знадобиться повний перезапуск. А це не питання одного року, чи двох, чи навіть п'яти.
Крим тепер виснажує армію, яка його утримує
Пйотр Курзін: Ви згадали Крим. Наскільки він важливий для позиції Росії на південному фланзі, для виходу в Середземне море, для радіуса дії флоту і для символіки?
Пітер Зейхан: Стратегічно жодна незалежна Україна не може повноцінно функціонувати, якщо Крим не буде ні частиною України, ні бодай нейтральним, – адже саме він контролює доступ до річок, які живлять українську економіку, і експорт сталі й особливо зерна. Якщо Крим утримують росіяни, вони контролюють північну половину Чорного моря і можуть без особливих зусиль проєктувати силу на захід і на південь. Але це працює, лише якщо вони спроможні постачати Крим, а це вже далеко не факт. Удари дронів середньої дальності перетворили Крим на острів, який росіяни не в змозі забезпечувати.
Крим перетворюється з плацдарму на гирю на ногах.
Тепер маємо величезну територію, стратегічно цінну для обох сторін, куди навіть пальне неможливо стабільно завозити. Це дає українцям змогу легко знекровлювати росіян. Я не думаю, що ми побачимо штурм Криму. Гадаю, його радше використають, щоб змушувати російські війська платити ціну, яка вимотує їх усюди інде. Ширина шляхів доступу до Криму – лише кілька кілометрів, тож їх легко тримати під контролем навіть без військ на місці, самими мінами й дронами. Українцям не потрібно наступати, щоб знесилювати росіян. Вони просто змушують їх витрачати всю логістичну спроможність на спроби дістатися місця, якого вони вже не здатні оборонити. Це гарна стратегія.
З чого почався б розпад Росії
Пйотр Курзін: Дехто називає це своєрідною облогою. І ми весь час вживаємо фразу "кінець Росії". Що це насправді означає на практиці? Воєнну поразку, втрату статусу великої держави, нестабільність режиму – чи щось глибше, як-от перетворення на васала Китаю?
Пітер Зейхан: Тут ми вже переходимо від прогнозів до проєкцій. Між нинішнім моментом і переломом у війні має статися кілька речей. Крок перший: щоб перемогти, українцям недостатньо повернути Крим. Їм потрібно, щоб Росія втратила саму військову спроможність їм загрожувати, а це означає нейтралізувати чи окупувати два російські міста – логістичні хаби, які уможливлюють цю війну: Бєлгород і Ростов-на-Дону. Наразі ми навіть близько до цього не підійшли. Але якщо прибрати ці два міста з рівняння, Росія втратить не лише здатність проєктувати силу на захід – вона втратить і здатність проєктувати силу на Кавказ. А тоді йдеться вже про відпадіння всього південного поясу російської держави. Усі ті бар'єри, про які я казав на початку розмови, опиняються під знаком запитання: росіяни надто далеко від них усіх, вони не можуть захистити жодної своєї території, і з якого б напрямку не прийшла майбутня загроза, впоратися з нею вони не зможуть узагалі.
Далі йдеться вже про сепаратистські рухи всередині самої Російської Федерації – скажімо, татар чи башкирів, які контролюють увесь доступ до Сибіру. Тобто реально це вже територіальний розпад і повернення до того, чого в цьому регіоні не бачили 300 років: князівства, кожне зі своїм клаптиком землі, доволі вороже налаштовані одне до одного. Повернення до Московії, якщо хочете.
Саме цього майбутнього Кремль боїться – і не без підстав. І якщо він програє цю війну, саме в такому майбутньому опиниться вже за одне покоління.
Пйотр Курзін: Хіба це не доволі абсурдне майбутнє для серйозного обговорення? Відкол Північного Кавказу я ще можу уявити – там уже й так фактично існують мікродержави. Далекий Схід – можливо, під китайським впливом, хоча не думаю, що Китай хоче фізично його окуповувати. Але де саме в центральній Росії ви бачите можливість появи незалежної національної держави, і яка в неї була б столиця?
Пітер Зейхан: Якщо вони втратять Татарстан і Башкортостан, те, що станеться із Сибіром, уже не матиме значення, бо саме там проходить вся фізична інфраструктура, яка з'єднує європейську Росію із сибірською. Дістатися туди вони просто не зможуть. І поняття національної держави тут узагалі може не спрацювати в чистому вигляді. Густота населення там украй низька, і воно стягнуте в кілька міських центрів. Утримання російської держави – це насправді питання внутрішньої проєкції влади, а в сучасну епоху це робилося залізницею. Варто втратити цю центральну зв'язність – і розвалити ці регіони буде неважко.
Пйотр Курзін: Це все одно не пояснює, що буде з Москвою. Росія перетвориться на розмиту, напівфункціональну державу чи просто на неспроможну?
Пітер Зейхан: Якщо йдеться про якусь усічену Росію – тоді, можливо, так.
Пйотр Курзін: Тобто ви не готові дати чіткий прогноз щодо того, до чого призведе перемога України – повна чи часткова.
Пітер Зейхан: Якщо Росія втратить здатність утримувати Україну, вона втратить і здатність проєктувати силу – причому як зовні, так і всередині країни. Якби спалахнуло нове чеченське повстання, така Росія навряд чи змогла б з цим щось вдіяти. І щойно це почнеться, пригадаймо: 400-450 років консолідації й розширення, коли Москва домінувала в цьому регіоні. Ми вже бачили після завершення холодної війни, що зворотний процес може відбуватися набагато швидше, і, гадаю, у сценарії після втрати України ми побачили б це у ще різкішому, форсованому варіанті.
Пйотр Курзін: У будь-якому разі це схоже на піррову перемогу Москви. Путін не досягає своїх початкових воєнних цілей. Питання в тому, наскільки вигідно Україна зможе з цього вийти: втративши області, які зараз контролює Москва, чи повернувши кордони до 1991 року, включно з Кримом.
Пітер Зейхан: Мінімум – їм потрібен Крим. Мінімум – їм потрібні Бєлгород і Ростов-на-Дону, а це вже означає повернення щонайменше до старих кордонів, і навіть трохи більше. Для обох сторін це завжди була боротьба не на життя, а на смерть.
Пйотр Курзін: То до чого ж ми в підсумку приходимо? Ви не бачите шляху до сприятливого результату для жодної зі сторін.
Пітер Зейхан: Можливо, тепер ви краще розумієте, чому мене завжди трохи дивувало, що росіяни насправді так і не впряглися в цю війну по-справжньому – і навіть не починали, аж дотепер.
Нічого тут ще не вирішено
Пітер Зейхан: Знову ж, я не передбачаю, як піде ця війна. На самому початку прогнози робили всі. Усі помилилися. Усі переглянули оцінки. І знову всі помилилися. Зараз питання в тому, чи зможуть росіяни скопіювати те, що українці роблять із дронами, і якщо зможуть, то як швидко – і все це на тлі ще двох процесів.
По-перше, росіяни нарешті почали вкладати величезні кошти в розвиток своїх балістичних ракет, бо це технологія, від якої в українців немає захисту. Перші великі партії цих ракет, найімовірніше, з'являться приблизно через півроку. Приблизно тоді ж запрацюють і спільні виробничі потужності, які українці будують разом зі своїми партнерами з європейських країн НАТО та низкою країн Перської затоки. Тож в українців з'явиться значно більше дронів з пам'яттю – одночасно з тим, як у росіян стане значно більше балістичних ракет. Ця війна змінюється щомісяця.
Пйотр Курзін: Чи можете назвати реалістичний часовий горизонт або рівень упевненості щодо того, коли війна закінчиться – у лапках?
Пітер Зейхан: Я не можу сказати, чим це закінчиться, бо в лютому правила гри вже одного разу змінилися, а десь до наступного лютого надійде нова техніка – і правила зміняться знову. Ще й у Сполучених Штатах стався політичний зсув. Трамп – його символ, але не вся його суть. Тепер і республіканці, і демократи говорять про захист ринку, кінець глобалізації, експортний контроль – усе це. Але значно важливіше інше: у Сполучених Штатів більше немає військової структури, потрібної, щоб патрулювати світові океани.
Читайте також:
Чому в найближче десятиліття першою розсипається саме Росія: розбір колишніх аналітиків Stratfor
Зейхан про зниклі китайські мільйони і про те, чому американська влада перестала працювати
Чому 2026-й Зейхан називає останнім роком глобалізації