Армія Росії відверто буксує в Україні, але розвідки НАТО раз у раз попереджають, що вже до кінця десятиліття Москва може кинути виклик альянсу. Як поєднати одне з іншим? Майкл Кофман, старший науковий співробітник Фонду Карнегі і один з провідних фахівців зі стану російської армії, шукає відповідь у новій статті для Foreign Affairs. У цій розмові на майданчику Карнегі йому ставить запитання Шашанк Джоші, майбутній керівник вашингтонського бюро The Economist і колишній редактор видання з питань оборони. Ідеться про те, яку армію відбудує Росія після завершення бойових дій – як швидко вона зможе відновити боєздатність, якою стане і чому традиційні переваги НАТО можуть не вирішити справу так однозначно, як багато хто на Заході собі уявляє.
Скільки часу насправді є в НАТО
Шашанк Джоші: Ми щойно завершили саміт НАТО, де однією з центральних тем було те, скільки часу є в союзників, перш ніж їм потрібно бути готовими. Це має величезне значення – саме це визначає оборонні витрати. НАТО погодило ціль витрачати на базову оборону 3,5% ВВП до 2035 року. Частина союзників, зокрема Німеччина та більшість країн Балтії і Північної Європи, хочуть вийти на цей рівень раніше. Інші планують нарощувати витрати ближче до 2030-х. Наскільки це розумно, залежить від того, як розвиватиметься російська загроза, – і саме тут точиться справжня суперечка.
Парадокс, який впадає в очі кожному спостерігачу, такий. На полі бою в Україні ми бачимо російську армію, якій важко досягти суттєвого просування, не кажучи вже про прориви, за більш-менш прийнятну ціну. Але водночас чимало розвідок НАТО кажуть, що приблизно до 2030 року Росія може бути здатна кинути серйозний виклик альянсу. То скільки часу мине, перш ніж Росія відчує себе готовою протистояти НАТО після завершення війни в Україні? Ми говорили про "вікно Девідсона" щодо Тайваню в Тихому океані – то яке "вікно Кофмана" існує для Європи? І як насправді виглядатиме та майбутня російська армія: така сама, як та, що воює в Україні, чи зовсім інша?
Майкл Кофман: Я б'юся над тими самими питаннями. З одного боку, ми бачимо, що російська армія раз по раз демонструє слабкість і послідовно недотягує на тактичному рівні. З іншого – вся дискусія в НАТО зараз про підготовку до відновлення (боєздатності) Росії. Як обидві тези можуть бути правдою одночасно?
У статті я намагаюся відповісти не на питання, коли станеться воєнний конфлікт із Росією, а на питання, коли варто починати хвилюватися, що російська армія здатна спробувати щось проти члена НАТО. Я називаю термін 5-7 років, і, як на мене, люди надто вже зациклюються на конкретній цифрі. Ймовірно, цей термін трохи коротший, ніж ми припускали у 2022 році, – через колосальні втрати, яких зазнала Росія, – але він далеко не такий ранній, як дати навколо 2030 року, які висуває НАТО. І я маю на увазі 5-7 років не від сьогодні, а, найімовірніше, від моменту завершення цієї війни.
Нам також потрібен спосіб говорити про те, що саме означає це відновлення. Військова міць – це не абстракція, вона залежить від сценарію. Я пропоную такий: здатність російської армії повернутися до великомасштабних бойових дій і загрожувати територіальній цілісності члена НАТО. Росія може реалізувати й обмеженіші сценарії – удари по членах НАТО, менші за масштабом конфлікти – вже невдовзі після завершення цієї війни. І багато що залежить від того, як саме завершиться війна, – цей чинник я докладно розглядаю у статті: якщо Росію змусять тримати сотні тисяч військових на лінії розмежування в Україні, це суттєво вплине на майбутню структуру і склад її армії. Але найбільш значущим є саме сценарій великомасштабного конфлікту.
Чому кількість відновлюється швидко, а якість – повільно
Майкл Кофман: Що стосується техніки і глибини боєкомплекту (запасу боєприпасів), тут росіянам знадобиться набагато менше часу, ніж здається людям. Оборонно-промислове виробництво різко зросло практично за всіма видами боєприпасів, зокрема й новими – баражувальними боєприпасами та далекобійними ударними дронами одноразового застосування (дронами-камікадзе). Виробництво важкого наземного озброєння зросло менше, зате Росія активно використовує радянські запаси, відновлює цю техніку і переозброює нею значну частину армії. Виробництво бронетехніки збільшилося, хоча останнім часом росіяни її й не надто активно застосовують, бо механізовані штурми в класичному вигляді їм не вдаються.
Складніше питання – коли армія знову зможе реально вести великомасштабні бойові дії, і саме тут вона деградувала дуже сильно. Вона втратила значну частину якості й роками була заточена під бої дрібними підрозділами. Російська армія за час цієї війни розрослася колосально – сухопутні війська, ймовірно, зросли більш ніж на 200% – і водночас навчилася воювати крихітними групами. Угруповання в Україні та навколо неї зросло приблизно до 600-700 тис. особового складу, а весь склад армії сьогодні – близько 1,3 млн, тоді як раніше було, ймовірно, близько 850 тис. Чи зможе Росія утримувати армію такого розміру – питання відкрите, з огляду на економічне і демографічне напруження, але до колишніх розмірів вона вже точно не скоротиться.
Повернути якість – це якраз повільний процес. Знадобиться багато років, щоб перетворити сьогоднішню деградовану штурмову армію на силу, здатну на справжній стратегічний наземний наступ, і тут дуже багато залежить від відновлення молодшого командного складу. Але одна частина армії покращилася, і помітно, – це компонент високоточних ударів і вогневої підтримки. Росія перебудувала структуру так, щоб дронові підрозділи були в кожному маневреному з'єднанні, створила власні війська безпілотних систем за прикладом України і розгорнула мільйони тактичних дронів. Лише на цей рік вона законтрактувала понад 100 000 далекобійних ударних дронів одноразового застосування – і це на додачу до зростання виробництва крилатих і балістичних ракет. Головна проблема для України зараз – уже не щоденна лінія фронту, а російська кампанія ударів і дедалі більші руйнування критичної інфраструктури.
Головна теза статті – нам потрібно ставити правильні запитання. Треба взяти уроки цієї війни – тотальне спостереження, масову високоточну зброю, насичені глибокі удари – і на їхній основі переглянути, як ми самі плануємо воювати, поки у нас ще є час і поки НАТО саме переозброюється.
Чи назавжди поле бою насичене дронами
Шашанк Джоші: Перш ніж перейти до деталей – одне питання загального плану. Згадаймо 1914 рік із культом наступу чи уявлення про оборонні лінії 1939-1940 років – і те, і те виявилося помилковим. Сьогодні ми маємо прозоре, смертоносне поле бою, насичене дронами й системами спостереження, де домінує дешевий високоточний вогонь. Ви вважаєте, що так буде і надалі, чи нас може очікувати несподіванка – чи можуть прориви в боротьбі з дронами частково змінити цю картину й повернути традиційним перевагам НАТО їхню силу?
Майкл Кофман: Безпілотні системи, суцільна розвідка і спостереження (ISR) та масова високоточна зброя на полі бою нікуди від нас не дінуться. А от те, що саме вони визначатимуть характер наступної війни, – зовсім не обов'язково.
Тут є два застереження. Перше: треба розуміти конкретний контекст цієї війни, щоб не робити з неї надто широких узагальнень. Друге: ми схильні брати уроки з пізніх фаз війни, яку спостерігаємо, і переносити їх на початковий період наступної. Але затяжні звичайні війни мають власний цикл – відновлення, адаптація, підготовлена оборона, позиційні й виснажливі фази, – протягом якого обидві сторони намагаються повернути собі здатність до маневру. Останні два роки цієї війни повинні впливати на наше мислення, але їх не варто сприймати як щось визначальне для того, яким буде значно динамічніший початковий період майбутньої війни. І варто виходити з того, що Росія воюватиме не так, як вона воює в Україні. Вона врахує здобуті уроки, але весь цей час продовжувала готуватися саме до можливого конфлікту з НАТО набагато більше, ніж будь-коли готувалася до війни з Україною.
Чи досі діють традиційні переваги НАТО
Шашанк Джоші: Традиційний аргумент такий: НАТО не воюватиме так, як Україна. Мовляв, це армія радянського зразка, яка не вміє поєднувати вогонь і маневр, – з блискучими тактичними інноваціями у сфері дронів, але без справжньої професіоналізації. Авіація НАТО 40 років відпрацьовувала придушення російської артилерії і застосує ці навички проти російських дронових і FPV-екіпажів; глибокі удари НАТО зруйнують російське виробництво цих дронів одноразового застосування. Тобто Росія, може, й хоче воювати так, як зараз, але НАТО просто не дасть їй цієї можливості. Це не надто оптимістичний погляд?
Майкл Кофман: Чесна відповідь – ми цього не знаємо, і саме запитання тут важливі. Багато із західних систем, які застосовують в Україні, – ATACMS, HIMARS, Storm Shadow – спершу розробляли саме як засоби протидії російській армії на європейському континенті.
Шашанк Джоші: І вони справді дуже допомогли в окремі фази війни, хоча, чесно кажучи, – лише завдяки суттєвій західній допомозі, без якої вони просто не запрацювали б.
Майкл Кофман: Вони виконали своє завдання. Але водночас показали й інше: більшість систем озброєння дають максимальний ефект саме тоді, коли їх уперше застосовують масово, – поки супротивник ще не встиг адаптуватися й знайти протидію. Жодна з них сама собою не стала вирішальною, навіть там, де мала вирішальне значення для окремих операцій.
Тож ключові питання такі. Як НАТО встановлюватиме панування в повітрі на полі бою, насиченому масовою високоточною зброєю і дронами? Цілком можливо, що панування в повітрі буде досягнуте, але воно не стане чарівною відповіддю на все, бо супротивник усе одно зможе певною мірою контролювати вогонь за допомогою дронів. Україна вже застосовує ударні дрони на відстань 150-200 км, виконуючи по російській логістиці й дорогах саме те завдання, для якого зазвичай потрібне панування в повітрі. Сьогоднішня авіація погано пристосована ні до насичених ударів дронами одноразового застосування, ні до мільйонів тактичних дронів на полі бою. Так само й західна протиповітряна оборона – навіть там, де вона оптимізована, наприклад проти балістичних ракет, її запас можна вичерпати. Україна зараз відчуває труднощі саме через брак ракет-перехоплювачів для батарей PAC-3.
Я також хочу заперечити одну тезу. Мене дратує ідея, яку я чув від старших офіцерів, – нібито Україна це просто армія радянського зразка, яка не вміє того чи іншого. Історично це неправда: радянська армія була побудована саме під великомасштабні бойові дії, – а сучасна Україна не воює і не будує свою структуру за радянським зразком. І мене дратує припущення, що ці умови на полі бою легко подолати наявними в нас перевагами. Зовсім не факт, що це так, і перш ніж відмахуватися від проблеми, її варто дослідити.
Чи наростить Росія масштаб, чи так і залишиться при крихітних штурмових групах
Шашанк Джоші: Росія копітко розвинула реальні переваги – удари "шахедів" по енергетичній інфраструктурі, тактичні розвідувальні й ударні дрони, які створюють зону ураження, і дедалі більшу масу військ із на диво високою готовністю йти на втрати. Але на вістрі атаки вона й досі покладається на дуже маленькі штурмові групи – їхній склад скоротився з, можливо, півдесятка бійців до одного-двох. То чи означає це, що за 5-7 років НАТО матиме справу з Росією, яка так само просочується двома-трьома бійцями крізь ліси Балтії, – і це похмуро, але не смертельно, – чи з такою, що масштабувала цей підхід у щось значно небезпечніше?
Майкл Кофман: Не думаю, що проблема зведеться саме до двох-трьох бійців, які пробираються лісом. Це була вимушена, негативна адаптація до українського "дронового муру" – спосіб утримувати лінію фронту без суцільної оборони й без достатньої піхоти. Росія намагається повернутися до великомасштабних бойових дій – таких, якими вона воювала у 2022-2023 роках, – а це вимагає чимало часу.
Менше я сьогодні хвилююся саме через класичний стратегічний наземний наступ на державу НАТО. Уважніше варто стежити за іншим – за поширенням дронових підрозділів у маневрених силах і на вищих рівнях командування, за впровадженням ударних можливостей і, головне, за тим, що російська армія навчилася масово вести розвідувально-вогневий і розвідувально-ударний контур (систему, де розвідка одразу передає ціль для удару), а також стратегічні кампанії ударів по критичній інфраструктурі. Україна виявила напрочуд високу стійкість до цього – частково тому, що встигала адаптуватися, поки Росія розвивала ці можливості, і тому, що це найбільша країна в Європі поза Росією, з успадкованою інфраструктурою і надзвичайно винахідливим населенням. Вона витримала все це – але дорогою ціною для армії, населення та інфраструктури.
Шашанк Джоші: І ще є досвід Донбасу з 2014 року – піхота, яка роками вела цю війну, чого немає в більшості європейських армій.
Майкл Кофман: Саме так, і проблема в тому, що більшість європейських країн – не Україна. У них немає ні її розмірів, ні населення, ні інфраструктури, ні її вміння масово розгортати протиповітряну оборону. Вони не факт, що засвоїли ці уроки, і в них немає такої територіальної глибини, щоб адаптуватися вже під час самої війни. Розумна армія вчиться на чужих війнах, а не чекає, поки війна дійде до її власної території. Тут варто остерігатися так званої помилки того, хто вижив – коли дивляться, як добре адаптувалася Україна, і припускають, що інші держави здатні на те саме.
У статті ніде не сказано, що НАТО не здатне перемогти російську армію. Питання в іншому – якою буде ціна перемоги, що це означатиме для країн-членів, які стануть жертвами агресії, і як наші традиційні переваги – та й саме переозброєння НАТО, на яке теж потрібно 5-7 років, – узгоджуються з тенденціями, які ми бачимо в російській армії.
Проблема втрат і Європа, якій дедалі більше доведеться воювати самій
Шашанк Джоші: Тут є питання втрат – не в тому, чи здатне НАТО перемогти, а в тому, чи зростає ціна перемоги, особливо в перші дні бойових дій. І варто розрізняти НАТО як ціле і європейське НАТО, яке воюватиме вже після радикальніших змін у розташуванні американських сил, – наприклад, багатодоменне угруповання для далекобійного вогню, яке розгорнули в Німеччині, схоже, найближчим часом виведуть з Європи, – або НАТО, від якого відвернуть увагу США через інші конфлікти. Здатність Європи витримати втрати, потрібні, щоб пережити перші дні бойових дій, виглядає значно скромнішою, ніж в Америки. Це величезне політичне питання.
Майкл Кофман: З американської точки зору, це суто питання чисельності військ. Ці армії не такі вже й великі, і глибина боєкомплекту теж проблема. НАТО дуже сильно спирається на авіацію і високоточні удари, але йому ще далеко до того, щоб озброїтися для тривалої звичайної війни такого масштабу, яку, можливо, доведеться вести проти Росії. Не варто надто покладатися на одну-єдину перевагу, а Європа не вклала достатньо коштів у боєприпаси – у їхню кількість, – щоб витримати бойові дії довше за кілька тижнів.
Якщо потрібен короткий підсумок, то ось він. Російська армія зазвичай на тактичному рівні показує себе гірше, ніж очікували, бо надто мало інвестує в саму армію і має глибокі проблеми з військовою культурою і професіоналізмом. Тому ми схильні її переоцінювати. Але та сама армія – і те саме політичне керівництво – готова йти на колосальні втрати і має набагато більший запас витривалості, ніж зазвичай очікують від воєн за вибором. Якщо маєте справу з армією, яка готова втратити вбитими до пів мільйона людей за чотири роки, і з керівництвом, яке продовжує кидати людей у бій далеко за межу, за якою це вже не має сенсу, – це має вас насторожити. Доводиться балансувати між тактичною безпорадністю Росії і тим фактом, що цей супротивник готовий приймати величезні втрати – і завдавати їх будь-якій країні, яку він атакує.
Яку пораду ви дали б головнокомандувачам оборони НАТО
Шашанк Джоші: Тобто тактичну безпорадність можна компенсувати стратегічною глибиною, стійкістю і готовністю до затяжної війни. Якби перед вами сиділи всі керівники оборонних відомств НАТО і ви знали, що вони не можуть встигнути все, куди пішло б останнє євро з бюджету?
Майкл Кофман: Європейські армії разюче відрізняються одна від одної – Естонія це не Франція, Франція це не Британія, Британія це не Іспанія, – тож питання треба ставити правильно. Проблема номер один у тому, що єдиний колективний процес оборонного планування, про який мені реально відомо, досі існує в межах НАТО і передбачає сильну роль США як головного організатора й забезпечувача сил у великому масштабі. Це не вирішиш більшими бюджетами чи закупівлями. Питання в тому, як узагалі керувати безпекою на континенті.
Якщо відкинути це, відповідь доволі проста. Європейському НАТО потрібен процес планування, який визначатиме, хто саме з членів альянсу що надаватиме, а не так, що кожна країна купує все, що здатний виробити її власний оборонний сектор. Треба уникнути ситуації, коли одна армія, дивлячись на Україну, робить висновок, що відповідь – це дрони і більше нічого, а інша вирішує, що всі традиційні переваги досі діють і потрібно лише ще трохи боєкомплекту для тієї самої авіації й артилерії.
І багато залежить від того, де ти перебуваєш. Якщо ти балтійська держава на кордоні з Росією, твої розрахунки щодо стійкості й того, як ти плануєш воювати, кардинально відрізняються від розрахунків члена альянсу, який розраховує бути силою підкріплення. Особисто я вважаю, що традиційні переваги НАТО досі діють. Я не закликаю відмовлятися від танків, бронетехніки чи літаків. Друге питання – як ми їх адаптуємо. Сама лише авіація не вирішує проблему далекобійних ударних дронів одноразового застосування чи мільйонів тактичних дронів на полі бою. Просто закупити ту саму кількість боєприпасів, що й раніше, – нежиттєздатна відповідь з огляду на масштаб проблеми.
Зараз забагато армій пропонують прості рішення – купити якусь спроможність і просто причепити її до вже наявної армії. Але щоб по-справжньому інтегрувати дрони, треба інвестувати в структуру сил, організаційну спроможність і технології, які все це забезпечують. Не можна мати дрони в армії без дронових підрозділів – а якщо будуєш дронові підрозділи, доведеться вирішити, від чого відмовитися. Це важкий вибір, але просто "прикрутити" безпілотні системи, не роблячи цього вибору, не вийде.
Приземний повітряний шар і власні зони ураження
Шашанк Джоші: Це важливо. Якщо традиційне панування в повітрі якоюсь мірою ефективне, але не розв'язує проблему в нижньому повітряному просторі – назвімо це "приземним повітряним шаром" (проміжною зоною над самою землею, де діють дрони), – тоді потрібне щось інше. Теза про те, що росіяни можуть просочуватися лише по одному-двоє, справедлива лише за умови, що Україна нав'язує їм смертоносну зону ураження, яка змушує їх до цього. Якщо не можеш змусити їх до цього, вони наступають більшими групами. Тож силам НАТО потрібні структури, здатні створювати власні зони ураження, – а скромні запаси авіації четвертого й п'ятого поколінь не придушать російські наземні штурми так, як це вдається Україні.
Майкл Кофман: Авіація могла б робити більше в цьому напрямку, але ми ще не адаптували її під це завдання, тож не варто просто вважати, що вона впорається сама. І я не думаю, що всю цю проблему варто перекладати на один вид військ. Пожартую як людина, яка роками працювала в Центрі військово-морського аналізу: цікаво бачити, як морський термін "littoral" (прибережна зона) сухопутні війська позичили для опису проблеми в повітрі. Але мені подобається таке поєднання – справжня міжвидова взаємодія.
Питання для сухопутних військ – яку частину цієї проблеми вирішувати саме їм: чи достатньо просто отримати засоби протидії масовій високоточній зброї, чи потрібно ще й будувати власні дронові підрозділи. На початку цієї війни головним засобом протидії дронам була радіоелектронна боротьба; до 2024 року головним засобом протидії дронам стали самі дрони. Дешева, витратна атака природно тягне за собою дешевий захист – але лише якщо вкласти кошти у відповідні компоненти сил і технології, здатні розгорнути це у великому масштабі. Справжнє питання – чи взагалі загроза полягає у великомасштабному наземному наступі Росії, чи в традиційному вогнево-ударному компоненті, який тепер значно посилений дронами і системами одноразового застосування на більшій дальності. Я давно вважаю, що НАТО й досі суттєво переважає російські збройні сили і якісно, і кількісно, – але сам бій, особливо на початковому етапі, може виглядати інакше, і саме це нам треба дослідити.
Ядерна зброя знову виходить на перший план
Шашанк Джоші: Ми ще не говорили про ядерну зброю. Росія використовує ядерні сигнали, щоб стримувати масштаб бойових дій і відлякувати НАТО від прямого втручання, і в альянсі справді відновився інтерес до нестратегічних ядерних сил. Моя країна, Британія, повертається до місії спільного ядерного стримування – закуповує F-35A для носіння бомб B61. А наприкінці 2022 року в нас була справжня ядерна криза, коли уряд США вважав ризик застосування ядерної зброї не таким уже й нікчемним. Як змінюється роль ядерного стримування в тій російській армії, що вийде з цієї війни?
Майкл Кофман: Ядерна зброя була тлом усієї цієї війни – і на початку, коли провалилося перше вторгнення, і знову під час кризи восени 2022 року. І картина змінилася так, що це ще мало хто повністю усвідомив. Договір СНО-III (New START), який регулює стратегічні арсенали США і Росії, цього року втратив чинність. Ми втратили традиційний контроль над озброєннями – інспекції, верифікацію, жорсткі числові обмеження – між двома державами, у яких зосереджено понад 90% світової ядерної зброї. Більшість фахівців у цій сфері формувалися в епоху формалізованого контролю над озброєннями; здається, ніби нічого не змінилося, – але це не так.
У Росії також є значний арсенал нестратегічної ядерної зброї – того, що в США називають тактичною, хоча сама Росія цього терміна не вживає, – і за різноманітністю він майже не поступається її розгорнутому стратегічному арсеналу. Російські військові та політичні керівники давно обговорюють застосування ядерної зброї – поодинокими чи груповими ударами в рамках концепцій управління ескалацією, щоб завершити війну на прийнятних умовах, аж до ширшого застосування на рівні театру воєнних дій у великій регіональній війні. Це планування нікуди не зникало. Якщо на щось і схоже, то на те, що США і НАТО зараз наздоганяють, особливо в Європі, оскільки тема ядерної зброї знову повертається в порядок денний. Питання в тому, як країни, що володіють ядерною зброєю, балансують між витратами на свої арсенали і вартістю модернізації та переозброєння звичайних сил. Це реальна дилема і для Британії, і для Франції.
Шашанк Джоші: У Британії ядерні сили в найближчі чотири роки поглинатимуть 20-25% оборонного бюджету, тож треба стежити, щоб вони не "з'їли" все інше, про що ми зараз говорили.
Чи по кишені взагалі Росії така армія
Шашанк Джоші: Одне з питань від аудиторії стосується бюджетних обмежень. Якщо ціни на нафту впадуть або українська кампанія ударів завдасть глибоких ран економіці, і керівництво вирішить, що не може й далі витрачати на такому рівні, – де почнуть різати витрати і чи витримає Росія такий оборонний тягар узагалі?
Майкл Кофман: Коротка відповідь – ні, не витримає. Посадовці центробанку і мінфіну Росії вже б'ють на сполох, що це, по суті, воєнний рівень витрат. Зараз оборона забирає приблизно 40% бюджету і 8-10% ВВП – дуже багато, хоча, як не дивно, це все одно менше, ніж роками витрачав у мирний час Радянський Союз.
Шашанк Джоші: Для СРСР це добре не закінчилося.
Майкл Кофман: Дійсно не закінчилося добре, – але, чесно кажучи, не лише через оборонні витрати. Я б не перебільшував – це не єдина причина краху радянської економіки. Після війни в Росії, логічно, з'явиться більше ресурсів на переозброєння, бо вона більше не платитиме шалених грошей за самі бойові дії. І за свої гроші вона отримує чимало. Зазвичай російські витрати перераховують за ринковим курсом.
Шашанк Джоші: Це вийде приблизно 150-200 млрд доларів.
Майкл Кофман: За ринковим курсом це, ймовірно, близько $130 млрд. Але тут треба рахувати за паритетом купівельної спроможності (ПКС) і дивитися, що саме Росія реально купує за рублі, бо ці системи виробляють усередині країни. За такого підходу російські оборонні витрати виходять понад 300-400 млрд за ПКС, а то й більше. І це принципово для порівнянь: кажуть, що Британія і Франція разом легко переважають Росію за оборонними витратами, – і в доларах це правда, – але дивитися на це так узагалі неправильно.
Утримувати армію такого розміру Росія не зможе, тож доведеться скорочувати. На чому саме? Історично – на боєготовності. Будь-яка армія балансує між боєздатністю, чисельністю і боєготовністю, а Росія традиційно тримає великі запаси техніки й великі з'єднання, урізаючи саме боєготовність, – це армія часткової мобілізації, де частина з'єднань готова, а весь склад загалом не укомплектований і не профінансований на 100%. У пріоритеті в неї насамперед ядерна зброя – стратегічна і нестратегічна, – потім протиповітряна і протиракетна оборона, далекобійні високоточні удари, ключові компоненти повітряно-космічних сил і підводні човни ВМФ із балістичними та крилатими ракетами, і дедалі більше – дрони і засоби ураження одноразового застосування. На чому вона, на щастя, економить – це зазвичай навчання і боєготовність, тобто люди, – і саме тому російська армія так стабільно недотягує.
Шашанк Джоші: Тобто один із показників, за яким варто стежити найближчі п'ять років або після перемир'я, – чи знову занедбають інвестиції в людей і в структури, зокрема у вищі штаби, потрібні для проведення операцій такого масштабу.
Майкл Кофман: Саме так. Це частково пояснює, чому попри всі ці інвестиції російська армія в Україні роками не могла перетворити їх на оперативно значущі прориви. Вона може знову впертися в ту саму стіну. Але знаючи це, не варто надто недооцінювати супротивника. Навіть армія, яка часто – за браком кращого слова – погано вміє все це робити, залишається небезпечною. Як і в дискусії про Китай і можливий конфлікт довкола Тайваню: те, що армія чогось не робила і, можливо, не вміє, – це ще не доказ, що вона не спробує. Те, що перше вторгнення в Україну провалилося, не змусило Росію здатися – вона продовжувала воювати, адаптуватися і продавлювати ситуацію, поки не знайшла спосіб. Завжди варто остерігатися припущення, що раз ми не знаємо, чи вони на щось здатні, – значить, вони не здатні, і що після першої невдалої спроби вони просто відступляться.
Навіть західні армії забули, як робити це масово
Шашанк Джоші: Нещодавно я цитував військового дослідника Стіва Біддла, який спостерігав за ротацією в Національному навчальному центрі у Форт-Ірвіні. Він виявив, що американські бригади мали труднощі не лише через перевантажений нижній повітряний простір, повний дронів-спостерігачів і ударних дронів, а й тому, що весь їхній ресурс уваги йшов на старі навички механізованої війни, які роками атрофувалися. Загальновійськовий бій завжди був складним завданням, і стає ще складнішим, тож навіть переваги США тут не варто перебільшувати.
Майкл Кофман: Саме так. Коли кажуть, що українські сили не можуть воювати масово через радянську спадщину, – насправді багато армій НАТО теж на це не здатні, і не через жодну радянську спадщину, а просто тому, що не вміють. На багатьох навчаннях НАТО реальне застосування сил відбувається на доволі низькому рівні, навіть якщо самі навчання масштабні. Дуже мало армій сьогодні здатні вести складні бойові дії у великому масштабі, і це один із визначальних чинників, що відрізняє армії одну від одної. Тут та сама логіка, що й з аналогією щодо Китаю: китайська армія пропустила два покоління воєн, і в мене немає доказів, що вона здатна на це, – але робити висновок, що не здатна, і викреслювати це з пріоритетів планування, було б і нерозумно, і необачно.
Китай, Північна Корея і союзники, що тримають Росію у війні
Шашанк Джоші: Перейдімо до Китаю. Він допомагає підтримувати цю війну, постачаючи компоненти для російського оборонно-промислового комплексу. Яку роль він відіграватиме надалі – і чи сприймає Росія Китай як загрозу на найближчі 5-10 років? Пам'ятаю, як писав про навчання "Восток" 2018 року, які були примітні саме тим, що роками до того ці східні навчання були орієнтовані проти Китаю як потенційної загрози. Чи ця епоха вже позаду?
Майкл Кофман: Ні, вона не позаду, але за останні чотири роки Росія по суті спустошила свої східний і центральний військові округи – всі ці сили фактично воюють в Україні. Це чималий ризик, на який Росія пішла, виходячи з того, що Китай хоч і залишається в її планах як можливий сценарій, але далеко не перший за пріоритетністю. Китай, зі свого боку, зосереджений на своїх сусідах і на перспективі війни зі США довкола Тайваню, тож більша частина його уваги спрямована на Тихий океан, а не на кордон із Росією.
Але важливіше питання ширше. Без економічної співпраці з Китаєм Росія не змогла б адаптуватися до санкцій і експортних обмежень і навряд чи досі воювала б, уже на п'ятому році цієї війни. Вона сильно залежить від Китаю в постачанні верстатів, транспорту, компонентів і прекурсорів, навіть якщо Пекін постачав відносно мало готової зброї. І не забуваймо про Північну Корею, яка передала мільйони артилерійських снарядів і сотні артилерійських систем, а також балістичні ракети. Якби кілька років тому я сказав вам, що північнокорейські війська воюватимуть у Європі, на Курщині, ви б засумнівалися в моєму здоровому глузді, – але ось ми тут, і саме тому нам варто не обмежувати свою уяву щодо того, що можливе в ці 5-7 років попереду.
Оптимістичний прогноз чи песимістичний
Шашанк Джоші: У ці останні кілька хвилин дозвольте вас трохи спровокувати. Ваша теза оптимістична чи песимістична? Її можна прочитати і як сприятливу для Росії: за 5-7 років після завершення війни вона може відчути себе готовою кинути масштабний виклик НАТО, маючи реальні переваги в глибоких високоточних ударах і засобах одноразового застосування, більшу армію і – як ви зазначаєте у статті – танковий парк, де половина танків – T-90M, найновіший тип. Це схоже на сценарій, за якого Росія могла б вибити політичні поступки з європейського НАТО. Чи не намалював я занадто сонячну картину для росіян?
Майкл Кофман: Так, ви намалювали занадто сонячну картину, і це не те, про що йдеться в статті. Насправді стаття доволі неоднозначна і навіть похмура для Росії. У нашому середовищі маятник постійно хитається з однієї крайності в іншу: росіяни то нікчемні карлики, то незборенні велетні, – і мене турбує, що, спостерігаючи, наскільки погано зараз воює Росія, дискусія знову хитнеться до "нікчемні, готуватися нема до чого". В оборонному плануванні короткий горизонт – це десять років, а багато систем, які закуповують уже зараз, мають виробничу чергу на 5-7 років уперед, – тож навіть якщо вважати, що на відновлення піде ціле десятиліття, інвестувати треба вже сьогодні.
Я не вважаю це позитивним аргументом для Росії. Теза не в тому, що її армія зможе перемогти НАТО. Вона в тому, що керівництво може відчути себе достатньо відновленим, щоб спробувати, – а якщо подивитися, як воно оцінювало вторгнення в Україну, цілком імовірно, що воно знову переоцінить свої шанси на початковому етапі. Це радше політичне рішення, ніж суто військове. Справжні питання – коли Росія виглядатиме здатною на щось після цієї війни, чим ця війна відрізнятиметься від сценаріїв до 2022 року, над якими я роками працював, і чи спосіб, яким ми плануємо воювати, досі найкращий спосіб цьому протидіяти. У нас є час подумати і спланувати, тож варто його використати, – а не вважати, що відповідь уже готова. Я ніколи не належав до табору тих, хто вважає Росію непереможним велетнем, але завжди застерігав і від протилежного – від висновку, що раз ця армія так погано воює, то хвилюватися нема про що і планувати нема проти чого.