Моральна ясність щодо протистояння тиранії колись була простою частиною західної зовнішньої політики, але останні роки показали, що Захід уже не справляється. Така центральна теза колонки в The Telegraph від Джейка Волліса Саймонса, колишнього редактора Jewish Chronicle та автора книги "Ніколи знову? Як Захід зрадив євреїв і самого себе".
Як передає "Хвиля", про це пише The Telegraph. Саймонс стверджує, що Україна, Ізраїль та Іран – це три випадки, які оголили нездатність Заходу підтримувати вільні суспільства проти авторитарних супротивників.
Відправна точка колонки – російське вторгнення в Україну, яке автор трактує як кінець пострадянської епохи західного декадансу. Судження про те, хто заслуговував на підтримку, за його словами, було простим: корумпований і авторитарний Кремль проти вільного суспільства, яке нічим не провокувало сусіда. Саймонс нагадує, що у 1990-х Україна віддала третій за розміром ядерний арсенал у світі в обмін на гарантії безпеки від США, Британії та Росії, а згодом у Бучі цивільних ґвалтували, катували й розстрілювали без суду.
У Британії, пише він, підтримка була беззаперечною. Синьо-жовті прапори майоріли у містах, містечках і селах, а понад 300 тисяч українців отримали прихисток, багато – у приватних домівках.
Але цей інстинкт, стверджує Саймонс, поширювався не на весь Захід. На його думку, обрання Дональда Трампа перекинуло дві підвалини американської політичної ідентичності – недовіру до Росії та переконання, що принципи мають важити більше за силу. Як результат, за словами колумніста, у Білому домі з'явилася позиція, яка, за його формулюванням, "не мала проблем із фашистами, якщо була можливість укласти угоду". Відмова від частини американської допомоги та пауза в обміні розвідданими, пише автор, призвели до нестачі артилерійських снарядів, прогалин у ППО та зірваних наступальних операцій. Одна деталь, на його думку, каже все: Путін – мабуть, єдиний провідний світовий лідер, з якого Трамп жодного разу не пожартував і якого не образив.
7 жовтня моральна відповідь мала бути ще очевиднішою, стверджує Саймонс, оскільки бойовики ХАМАС належать до того ж табору, що й джихадисти, які атакували концертні зали, вагони метро та кафе у Британії та на Заході. Натомість, нагадує він, менш ніж за добу після нападу люди святкували його на вулицях Лондона. Пропагандистську кампанію, яку, за його версією, просували вороги Заходу і яку підхопили міжнародні організації та медіа, автор вважає такою, що помилково навісила на війну ярлик геноциду і перетворила прихильників Ізраїлю на меншість, що скорочується. На ізраїльському треку, пише Саймонс, Трамп продемонстрував ту моральну визначеність, якої йому забракло щодо України: заручників звільнили, війну завершили.
Іран завершує триптих автора. Саймонс описує режим, який, за його словами, як вважається, стратив понад 30 тисяч людей за два дні, який сіє терор у світі та прагне ядерної зброї, але при цьому має прихильників, що виходять на марші в західних містах. Коментатори, стверджує він, формально засуджують Тегеран, а свою справжню пристрасть спрямовують на те, щоб бажати падіння Трампа.
Фінальна теза автора – увесь цей клубок Захід затягнув у свої внутрішні культурні війни. Жодна криза, пише Саймонс, не є настільки серйозною, щоб її не можна було захопити заради дрібних політичних очок. На його думку, Путін перетворився для частини правих на героя опору прогресистській політиці, тоді як іранський режим частина лівих видає за символ антизахідної боротьби. Колонка закінчується викликом: запитайте в українців, що вони думають про Ізраїль, в ізраїльтян – про Україну, а в іранців – про обидві країни і про режим у Тегерані.