Велика Британія — союзник, з яким слід бути обережним

На завершенні тижня, що минає, у Лондоні президент України зустрівся з лідерами європейських держав, які входять до так званого Формату Є-3. Підсумком переговорів стало узгодження п'ятипунктового плану завершення війни та розбудови стабільного повоєнного порядку.
У спільній заяві лідери проголосили, що «кордони не можуть бути змінені силою», закликали розпочати переговори про врегулювання конфлікту, вказали на необхідність надання Україні надійних і зобов'язуючих гарантій безпеки — зокрема у вигляді міжнародних сил із підтримання перемир'я (хоча в документі так і не уточнено, хто саме має їх надати), а також заявили, що «європейські інтереси мають бути гарантовані» в будь-якій угоді про припинення війни.
Цей наративний спектакль єдності та сили необхідно зіставити з реальними можливостями — лише тоді стане зрозуміло, скільки в подібних заявах від театру, а скільки від жорсткої політики з позиції сили. Питання, яке я залишу без відповіді: хто вірить у заяви, підписані Мерцем, Стармером і Макроном? Якщо такою людиною є Зеленський, то Україну можна лише пожаліти: лідер, який власні бажання приймає за реальність, — це серйозна проблема.
Несподівана відставка

Оцінити достовірність заяв західноєвропейських лідерів тим простіше, що вже за кілька днів — у четвер — британську політичну сцену потрясла несподівана подія: у відставку пішли міністр оборони Алекс Хілі та його заступник із питань сухопутних сил Ел Кернс.
Сама відставка виглядає тим більш несподіваною, що на початку того ж тижня в Лондоні відбулася зустріч держав Формату Є-3 і Зеленського, під час якої Стармер із видимим задоволенням демонстрував «військові м'язи» Великої Британії та говорив про роль країни в зміцненні європейського оборонного потенціалу. Наступного тижня — зустріч країн G7, а в липні — складний саміт НАТО в Анкарі. В обох заходах Хілі мав відіграти важливу роль, тим більше що, за одностайним визнанням преси, він користувався авторитетом серед союзників по альянсу.
Відставка в такий момент вкрай незручна для Стармера, чиє прем'єрство й так перебуває під загрозою. 18 червня відбудуться довибори в Мейкерфілді: у них бере участь Енді Бернем, мер Великого Манчестера, який у разі проходження до Палати громад неодмінно кине виклик чинному лідеру. Якщо ж Бернем програє — що теж можливо — за катастрофічну політику, що призвела до поразки в «історично лейбористському» окрузі, також буде звинувачено Стармера.
Лист-звинувачення

Проте важливішими за саму відставку є її мотиви, викладені Хілі у відкритому листі, опублікованому всією британською пресою. У ньому колишній міністр прямо звинуватив чинного прем'єра в нехтуванні питаннями безпеки.
Хілі нагадав: рік тому, також у червні, уряд опублікував Стратегічний огляд — документ, який визначає параметри розвитку британських збройних сил до 2035 року. Фундаментом нарощування військового потенціалу мало стати збільшення видатків. Влітку минулого року і Стармер, і Хілі публічно обіцяли — і запевняли в цьому союзників, — що до 2030 року Велика Британія доведе військові витрати до 3% ВВП, а до 2035-го — до 3,5%.
Подальші події прискорили хід історії. Восени та на початку цього року Хілі наполягав на ще більш швидкому та масштабному нарощуванні видатків. «З того часу вимоги до обороноздатності зросли ще більше, — заявляв він, — як і взяті нами зобов'язання перед союзниками, які ви правомірно прийняли на себе».
Ці зобов'язання пов'язані, зокрема, з формуванням контингенту, який Велика Британія має направити до України; зі збереженням на попередньому рівні військової присутності в Естонії (на цьому наполягає Таллін); а також з участю в патрульних місіях після розблокування Ормузської протоки — що для Лондона критично важливо: Сполучене Королівство більше за інші європейські країни залежить від імпорту нафти і нафтопродуктів зі Близького Сходу.
Діра в 28 мільярдів

Потреби й очікування зростали — однак Міністерство фінансів їх не задовольнило. Протягом 12 місяців керівництво оборонного відомства та командувачі чекали на публікацію Defence Investment Plan (DIP) — документа, який мав детально визначити, в які саме бойові можливості будуть вкладені конкретні кошти. Вже сама затримка викликала занепокоєння, тим більше на тлі публічно визнаної «діри» у військовому бюджеті розміром 28 млрд фунтів.
Ще під час різдвяного сезону начальник штабу оборони сер Річард Найтон, зустрівшись із прем'єром на Даунінг-стріт, прямо сказав: бюджет збройних сил потребує додаткових мільярдів для досягнення цільових показників видатків до 2030 року — і назвав конкретні суми. Не подіяли ні це попередження, ні заклики відставних військових, ні ганебний інцидент із Королівським військово-морським флотом: Лондон протягом двох тижнів не зміг направити до Кіпру й у бік Перської затоки навіть одного есмінця — тоді як французи направили цілу армаду на чолі з авіаносцем «Шарль де Голль».
Зрештою міністру оборони був представлений не повноцінний документ, а коротке односторінкове резюме. Гірше того: замість запрошених 28 млрд фунтів Міністерство фінансів запропонувало 13,5 млрд. З них, як швидко з'ясувалося в оборонному відомстві, лише 10 млрд складали реальні асигнування, а решта 3,5 млрд були отримані за допомогою різноманітних бухгалтерських маніпуляцій.
Клімат проти оборони

За наявними відомостями, Хілі також обурило те, що ряд роздутих статей бюджетних видатків відмовилися скорочувати заради фінансування безпеки. Зокрема, впливовий міністр енергетики Ед Мілібенд — представник лівого крила лейбористів — у понеділок відхилив пропозицію скоротити кліматичні амбіції країни. Ідеться про скорочення капіталовкладень у відновлювану енергетику лише на 1% — зокрема про відмову від інвестицій (обсягом 9 млрд фунтів) у технологію уловлювання та зберігання вуглекислого газу, комерційна спроможність якої так і не була доведена.
Канцлер Рівз, зі свого боку, заперечила проти фінансування переозброєння за рахунок боргу понад ліміт у 3 млрд фунтів. Вся Лейбористська партія не хотіла чути ні про скорочення соціальних видатків, ні про реформування держапарату — аби лише вивільнити кошти для армії.
Саме тому в своєму прощальному листі Хілі прямо звинуватив Стармера в тому, що його публічні заяви розходяться з ділами: «Ваші фінансові пропозиції в рамках DIP, які я отримав у повному обсязі в понеділок увечері, значно нижчі за те, що необхідно для оборони і розвитку країни в цей небезпечний час».
Арифметика сорому

Колишній міністр розкрив конкретні цифри: прийняті Стармером плани нарощування військових видатків передбачають досягнення рівня лише 2,68% ВВП до 2030 року — а не обіцяних 3%. Ще більш тривожна проміжна динаміка: у 2027 році видатки досягнуть 2,6% ВВП, а це означає, що за три наступні роки вони мають зрости на мізерні 0,08% ВВП.
У британських парламентських дискусіях не вщухають і суперечки щодо самої методології підрахунку військових видатків. Консерватор Джеймс Картлідж ще у лютому запитав у уряду роз'яснення: з публічно заявлених 270 млрд фунтів, які до 2030 року має отримати оборонний бюджет, безпосередньо на потреби Міністерства оборони припадає лише 2,03% ВВП у 2027 році, тоді як загальний показник з урахуванням «широко трактованих» витрат на безпеку складе 2,6%. Питання про те, чи є різниця в 0,57% ВВП обґрунтованими міжвідомчими видатками чи «творчою бухгалтерією», залишається відкритим.
Сам Хілі у листі про відставку написав прямо: через брак коштів «я змушений ухвалювати рішення, які знизять боєздатність наших збройних сил, збільшать ризики для особового складу, що бере участь в операціях, і здатні зробити країну менш захищеною».
Пріоритети не там

Може, Велика Британія просто не може цього собі дозволити, а запити оборонного відомства свідчать про мегаломанію, а не про зважений підхід до державних фінансів? Навряд чи.
Видатки на соціальну політику у фінансовому році 2024–25 перевищили 300 млрд фунтів і, за заявами Стармера, до кінця десятиліття зростуть до понад 400 млрд. Домінуючі фракції в його партії хочуть ще більшого. Вже зараз індивідуальні соціальні допомоги отримують у Великій Британії 3,9 млн осіб — це обходиться бюджету в 26 млрд фунтів, а до 2030 року видатки лише на цю одну програму мають зрости до 40 млрд.
Тіньовий міністр фінансів консерваторів Джеймс Картлідж звернув увагу медіа: уряд Стармера цього року підвищив податки, отримавши додаткові 60 млрд фунтів, — а це означає, що соціальні програми продовжують щедро субсидіюватися, податковий тягар зростає, а проблеми з фінансуванням армії — це питання пріоритетів, а не браку ресурсів.
Якщо Енді Бернем виграє довибори, восени змінить Стармера, а канцлером у його уряді стане Ед Мілібенд — політика публічних видатків, найімовірніше, зрушиться ще далі вліво, а не у бік відновлення боєздатності армії.
Закупівлі минулої війни

У листі Хілі засуджує і вимушені через безгрошів'я скорочення в оборонних програмах. Девід Девіс у The Telegraph стверджує: країна переживає момент, що нагадує 1938 рік. Перспектива війни реальна, але Велика Британія до неї не готова.
Він цитує колишнього вже заступника міністра оборони із сухопутних сил Ела Кернса: «Характер конфлікту змінюється швидше, ніж встигають наші оборонні закупівлі. Ми досі купуємо можливості, що відповідають минулій війні, тоді як наші супротивники озброюються для наступної. Платформи вартістю мільярди можуть бути знищені системами вартістю тисячі. Будь-який серйозний план оборонних інвестицій повинен виходити саме з цієї реальності».
Кернс вказує і на монопольний диктат великих концернів — Leonardo, BAE та інших, — які нав'язали застарілу модель військових закупівель, виробляючи техніку «яка не працює». Велика Британія, за його словами, потребує повного «перезапуску» системи оборонного замовлення.
Підводна прірва

Для розуміння справжньої серйозності становища необхідний побіжний погляд на останні «досягнення» британського оборонного відомства. Почнімо з ядерної парасолі, яка в європейських ЗМІ дедалі активніше обговорюється як альтернатива американській.
Весь флот атомних підводних човнів класу Astute намертво застряг у портах в очікуванні ремонту. Ідеться про п'ять одиниць; шостий ще не введений до ладу. На тлі того, що Росія приблизно на третину збільшила військово-морську активність у водах навколо Британських островів, Лондон фактично позбавився ударних субмарин як інструменту відповіді на провокації противника.
Колишній командир атомного підводного човна Раян Ремзі заявив The Telegraph: «Ми виглядаємо беззахисними. Росіяни знають, що ми не можемо вивести субмарини у море». «Нічого з цього не має сенсу, — додав він. — Ви втрачаєте довіру в росіян, якщо не здатні підтримувати стримування на морі. Ця проблема десятиліттями замовчувалась».
Ядерний щит із тріщинами

Лорд Вест оф Спітхед, колишній Перший Лорд Адміралтейства та союзник лейбористів, підкреслює: саме підводні човни класу Astute є ключовим елементом захисту ядерних ракетоносців класу Vanguard. Натомість будівництво їхніх наступників — субмарин класу Dreadnought — тільки-но розпочалося в доці в Камбрії. Однак і тут виникають серйозні проблеми: Велика Британія не виробляє високоякісну броньову сталь, необхідну для їхніх корпусів, — весь цей матеріал доводиться закуповувати у Франції.
З офіційних даних випливає: у період з 2017 по 2023 рік на закупівлю близько 78 000 тонн сталі для програм Dreadnought, фрегатів типу 26 і типу 31 було витрачено 173,7 млн фунтів, з яких лише 8,5 млн отримали британські виробники. Більша частина суми пішла постачальникам зі Швеції, Німеччини, Франції та Іспанії. Причина проста: у Великій Британії з її захмарними цінами на електроенергію місцеві сталеливарні підприємства не витримують конкуренції.
Аналогічна вразливість — за межами ВПК. Британські залізниці на 90% забезпечують свої потреби в рейковому прокаті з єдиного заводу в Скантропі (Лінкольнш). Минулого року китайський власник підприємства відхилив державну допомогу й оголосив про його закриття — це спровокувало побоювання повної залежності від іноземних поставок.
Один ракетоносець на всє королівство

Чотири підводні човни класу Vanguard з балістичними ракетами з ядерними боєголовками перебувають в експлуатації з 1993–1999 років. Обов'язковий плановий ремонт означає, що з чотирьох у бойовому чергуванні реально беруть участь лише три. Однак і цей показник — лише технічний максимум. З 1969 року ядерне стримування Великої Британії будується за простою формулою: один човен на бойовому чергуванні, другий готується до виходу, третій проходить поточний ремонт.
Доповідь Палати громад 2025 року констатує: «Велика Британія — єдина ядерна держава, що обмежилася однією системою доставки». Лише в 2025 році уряд заявив про намір придбати 12 літаків F-35A, здатних нести ядерну зброю, і про плани довести арсенал до 260 боєголовок (зараз — 225). Однак грошей на це немає — і реалізація планів опинилася під загрозою зриву.
Практичний висновок: весь ядерний потенціал стримування Великої Британії сьогодні — це один черговий ракетоносець класу Vanguard, до того ж позбавлений прикриття з боку субмарин класу Astute.
Сценарій тривожний: якщо Росія завдасть ядерного удару — наприклад, по Познані — і Велика Британія відповість залпом із чергової субмарини, це негайно розкриє її координати. Спроба противника знищити човен обернеться катастрофою: чим Лондон відповість на відповідний удар? Нічим. Це фактично зводить до нуля дієздатність британського ядерного стримування стосовно захисту союзників.
Скандал за скандалом

До менш відомих проблем належить, зокрема, таке: за даними The Telegraph 2024 року, британські інженери, що працюють над субмаринами нового покоління, використовують програмне забезпечення, розроблене фірмами з Росії та Білорусі. Цей код теоретично може бути використаний для визначення місцезнаходження британських підводних човнів.
Втім, це вписується в ширшу картину: незабаром після цього стало відомо, що в автомобілі прем'єра Стармера було виявлено, мабуть, китайський GPS-чіп, що залишався непоміченим спецслужбами щонайменше кілька років.
Паралельно «висить на волоску» ще одна програма — будівництво есмінців типу 83, які в 2035–2038 роках мають прийти на зміну застарілим кораблям типу 45. Через брак коштів програма вже відстає від графіка. Нині обговорюється її призупинення — під приводом необхідності перепроектування есмінця з урахуванням інтеграції безпілотних і пілотованих платформ. Ідея, можливо, і слушна, але концептуальні дискусії ще не завершені, а попередні розробки вже безнадійно запізнюються. Все це загрожує виникненням «розриву в можливостях»: старі бойові платформи вже не боєздатні, а нові ще не створені.
Ajax і Typhoon: мільярди на металобрухт

Особливо показовим є провал програми бронетранспортера Ajax. Після освоєння 6,3 млрд фунтів з'ясувалося, що конструкція настільки дефектна — нестерпний шум і вібрація, — що 31 військовослужбовець був госпіталізований після випробувань. За даними The Times, деякі з них нудило, інші «тремтіли від жаху» при одній думці про повторне перебування всередині машини.
Не набагато краще йдуть справи з винищувачами Typhoon. Коментатор The Telegraph Льюїс Пейдж назвав цю машину «найдорожчим винищувачем четвертого покоління з коли-небудь побудованих людством». Близько 600 випущених Eurofighter/Typhoon обійшлися платникам податків майже стільки ж, скільки «незрівнянно ефективніші» американські F-22 Raptor — при тому що останніх було вироблено лише 183.
Собівартість льотної години Typhoon становила 45–48 тис. фунтів; у американських F-35A — представників наступного покоління — 25–31 тис. фунтів. Якби замість Typhoon Лондон придбав F-35A, економія за 30-річний термін експлуатації склала б 9 млрд фунтів. Саме стільки коштували Великій Британії амбіції зробити ставку на європейські розробки, що виявилися дорожчими, гіршими і до того ж суттєво запізнілими.
Деградація без межі

Список системних провалів на цьому не закінчується. Лише 19 тис. із 60 тис. військовослужбовців сухопутних військ здатні за станом здоров'я брати участь у зарубіжних операціях. Країну потрясає хронічна криза військової вербовки. Політичний клас багато говорить про загрози, але на ділі зволікає, відкладає рішення і не хоче переглядати бюджетні пріоритети — головна мета яких незмінна: нарощування соціальних видатків.
До цієї теми долучилися і американські союзники. Елбрідж Колбі, який відповідає в Пентагоні зокрема за відносини з партнерами, закликав Лондон різко наростити військовий потенціал: «Велика Британія має надзвичайно горду військову історію. Вона викликає нашу повагу. Знову виникає гостра необхідність у нарощуванні британської військової могутності в цей критичний момент. Ми закликаємо Велику Британію задовольнити цю потребу — з наполегливістю, у необхідних масштабах і з твердою рішучістю».
Ці заклики лунатимуть дедалі наполегливіше — особливо на тлі того, що Вашингтон вже повідомив європейських союзників про плани зі скорочення свого контингенту: йдеться, зокрема, про виведення третини винищувачів F-16 і F-15E, скорочення літаків морської розвідки з 26 до 15, виведення всіх 8 літаків-заправників, що обслуговували європейські ВПС, а також про перегрупування однієї з двох бомбардувальних груп, що базуються в Європі.
Джузеппе Спатафора з Інституту досліджень у галузі безпеки ЄС заявив Newsweek: хоча кожен елемент цих скорочень стосується окремих можливостей і ними можна управляти окремо, разом вони здатні «створити серйозні виклики для боєздатності стримування в Європі».
Висновки

З усього вищесказаного не слід робити висновок, що військовий потенціал Великої Британії нікчемний. Це не так. Однак реалії сьогодення справді нагадують 1938 рік. Лондон усвідомлює власні обмеження, але серйозно ще не приступив до реалізації програм модернізації, про які так багато говорить. Ці програми упираються в бюджетні і політичні бар'єри: система прийшла в розлад, нових лідерів суспільної думки ще не з'явилося.
Відомий британський експерт у галузі безпеки Джуліан Ліндлі-Френч, зокрема радник прем'єра Джонсона, формулює дилему гранично ясно: «У Великій Британії оборонний бюджет настільки напружений, що ми можемо зараз дозволити собі або власний незалежний ядерний потенціал стримування, або конвенціональну армію, здатну виконувати функцію стримування».
Це означає, що Лондон гратиме на час. Його заяви про політичну твердість і готовність протистояти Росії слід сприймати з відповідною часткою скептицизму — пам'ятаючи, що Велика Британія історично охоче вступала у війни, де основний тягар лежав на чужих плечах.
Марек Будзіш — польський військовий аналітик і публіцист, що спеціалізується на питаннях безпеки і стратегії.